Привіт
От нарешті сьогодні день був ну дуже забіганий, але тим не менш я знашла час і для тебе. Давно я не писала щоденник, мабуть більше року. ...останній запис, який мав приблизно такий зміст...

…скоро рік від того часу як поїхав Тарас, а я ще й досі за ним сумую, що ж ..як говорять, що має бути твоє, то воно і буде, але наразі мені по голові ходять одні думки, а як воно має бути в майбутньому я і не загадуюсь. Тарас переживає, що він пообіцяв, що приїде в грудні, а насправді він планує залишитись на довше з можливістю виграти там вид на проживання легальне…а що тоді маю робити я? Ніхто мені не може допомогти, ні на кого не можу я надіятись, так, без сумніву, мене підтримають, але ця підтримка буде такою якою я хочу, ніхто мені в душу не залізе, не виверну і я її на показ, але це все так важко переживати…не знаю, що я маю робити…мені так хочеться все послати…чому ми такі наївні (?) мабуть, так буде правильніше сказано…
…якщо зводити себе нервами за нерозділене кохання, то мабуть ніколи не зустрінеш, пропустиш, прогавиш своє щастя…зрештою, нерозділене кохання це мабуть, пів біди гіршим є той факт, коли кохання розривається між чужиною і кращим майбутнім та домівкою і життя в недостатках…але чомусь завжди виграє той перший варіант, тобто всі залишаються там куди вони виїхали та забувають тих кого любили…зрештою, це кохання перетворюється на платонічне…і кінець-кінцем забувається (можливо)…це як в паршивому анегдоті про любов до грошей: що таке платонічне кохання до грошей?-це коли ти їх любиш, а їх нема…звичайно людину не порівняти до грошей…вони дають багато…всі можливості, але не дають головного-справжньої дружби та поваги, кохання та розуміння…
...Наразі я можу сказати лише одне, що доля приносить нам великі сюрпризи і в такому випадку нехай цих сюрпризів буде як найменше…

так от за час як це було написано доля принесла мені великий сюрприз, дійсно ніколи не говори ніколи...