Это цитата сообщения непослушник Оригинальное сообщение

Ліквідація Запорозької Січі російським царатом за наказом Катерини ІІ


1775 насильницьке знищення московськими військами українського козацького утворення – Підпільненської Січі, та остаточна ліквідація Запорізької Січі як козацької автономії. У наслідку цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. 23 квітня 1775 року на раді при імператорському дворі прийнято рішення про знищення Січі. Для проведення ліквідації уряд послав на Запорожжя війська у складі 10 піхотних і близько 40 кавалерійських полків на чолі з генералом П. Текелі. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення російсько-турецької війни (1768–1774) роз’їхалась по паланках і зимівниках. 5 травня оточений гарнізон Січі на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським склав зброю. 15 червня скарбницю, клейноди, архів було вивезено до Петербурга (в Росії вони перебувають й нині). Частина фортифікаційних споруд та інші будівлі зруйновано, а в Січі та паланкових фортецях розмістилися російські гарнізони.

* * * * *
Тривалий час моськовська влада була зацікавлена в існуванні Запорозької Січі, розглядаючи її як надійний заслон від Османської імперії й Кримського ханства. Унаслідок перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 pp. Росія здобула вихід до Чорного моря, її нові кордони пролягли далеко на південь від Запорозької Січі.

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі:

• Несумісність демократичного державного устрою Січі з імперськими порядками.
• Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
• Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
• Недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою.
• Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
• Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно- визвольної боротьби українців.
• Перетворення Запорожжя з його гаслом "втікачів не видавати" на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.
Відповідний, на думку імперського уряду, момент для розв'язання запорозької проблеми з'явився після успішного завершення російсько-турецької війни 1768–1774 pp. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперія потребувала запорозьких козаків.

Одразу після завершення російсько-турецької війни, поки російські війська поверталися додому, генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. Ні в кого з козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після шестирічної спільної боротьби проти турків і татар російські війська збираються знищити Січ.

4 червня вони непомітно зняли вартових і оточити січову фортецю. Звістка про намір Текелі була зустрінута козацтвом із обуренням. Козаки хотіли дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина вмовила козаків не вступати в бій. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Кошового отамана, 80-річного Петра Кал ни шевського, було відправлено на довічне ув'язнення в Соловецький монастир, де він провів у засланні 25 років. У 1801 р. його звільнили, але він залишився доживати віку в монастирі й помер там у 1803 р. у віці 113 років. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади.

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II, запорожцям дозволялося вступати до кінних пікінерських полків, повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі, отримавши землю для розвитку господарства. Повертатися додому ніхто не захотів. Чимало колишніх запорожців залишилося господарювати в степах. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи увагу на розташування козацьких зимівників. Нові господарі відбирали землю в козаків, інколи перетворюючи їх на кріпаків.

Значна частина козаків-запорожців після ліквідації Січі подалася в турецькі володіння (близько 5 тис. осіб). Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі, їхнє прохання задовольнили. Так виникла Задунайська Січ.

Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинилися тут, заснували Банатську Січ.

Така ситуація не на жарт стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо, сталося інакше. Задунайська Січ, яка стала продовжувачем традицій запорожців, стала небезпечним ворогом Росії.

В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 р., царський уряд намагався привернути козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити "Військо вірних козаків", перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: повернуто козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це, звичайно, не відновило запорозької вольниці. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.

У російсько-турецькій війні 1787–1791 pp. козаки-чорноморці брали активну участь в усіх великих битвах і відіграли в них важливу роль. Після завершення війни у 1792 р. депутація козаків домоглася від Катерини II грамоти на землі "Таманського півострова та його околиць" (майже 3 млн десятин землі) на правому березі р. Кубань. Туди й переселилося того ж року Чорноморське козацьке військо, яке згодом було перейменоване в Кубанське козацьке військо.

Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. У тривалій боротьбі з козацькою християнською республікою перемогу здобула імперія. Проте в історичній перспективі майбутнє було саме за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво. Хоча Запорозька Січ загинула, згадка про неї навіки закарбувалась у пам'яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони очолювали національно-визвольну боротьбу українського народу впродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим, наявність Січі була тим фактором, який стримував закріпачення українських селян, бо саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

Заявивши про себе як воєнна організація, козацтво цим не обмежилось. Ним були визначені нові форми соціального, політичного та економічного життя, які виявилися більш вдалими, ніж ті, що пропонували імперії українському народу.