Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.

Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.

І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.

Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Так й лишилась вона кросвордом, —
може, ніжність, а може, й ні...

© Ліна Костенко