Одяг— штучне покриття людського тіла. У широкому розумінні слова — це сукупність пред­метів (із тканини, хутра, шкіри та інших матеріа­лів), які одягають на тіло, а такожголовні убори, взуття, рукавиці.Доповнюють одяг змінні прикраси.Виходячи з основного призначення — захисту тіла людини від негативних впливів зов­нішнього середовища — в процесі історичного розвитку людського суспільства функції одягу уск­ладнювалися та урізноманітнювалися. Уже на ран­ніх етапах свого існування одяг виконувавзнако­ву(сигнифікативну),ритуально-обрядовута магічнуфункції, вказував настатевий, віковий тасуспільнийстан людини, з часом вказував на етнічнутакласовуфункції, стававнаціональ­нимсимволом. В одязі реалізовувалися не тільки матеріальні, духовнітаестетичніпотреби лю­дини. Одяг відігравав важливу роль у святах та об­рядах, був носієметнопсихології,давав уявлення про прекрасне, про естетичні уподобання народу. Одяг демонстрував художню обдарованість і ви­могливість народних майстрів.

Усі види одягу розвивалися від його двох пер­вісних типів:плечового(накинута на плечі шку­ра; накидка, сплетена з трави, листя пір'я) іпояс­ного(різні настегнові пов'язки). Згодом плечовий одяг набув різноманітних форм у вигляді сорочок, плащів, різних варіантів верхнього одягу; пояс­ний — спідниць, штанів тощо. З опануванням лю­диною прядіння, плетіння, ткацтва основними ма­теріалами для одягу стали тканини. Еволюція одя­гу відбувалася залежно від географічного середови­ща, форм господарства, суспільних відносин, куль­тури. Уже на ранніх етапах історії одяг відображав етнічні особливості (родові, племінні), а згодом і національні, включаючи локальні варіанти. Зокре­ма український національний одяг мав локальні особливості, характерні для різних регіонів.

За способом виготовлення одяг розподіляється на шитий і нешитий.Нешитий— виготовляється з одного або кількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок — фібул, пояса. Шитийодяг — це такий, деталі якого скріплю­ються різними швами, стає подальшим етапом у розвитку нешитого одягу. Він може бути глухий або розпашний, за кроєм — тунікоподібний, до стану тощо.

По розташуванню на людському стані одяг роз­поділяється нанатільний, нагрудний, стегно­вийтощо. З давніх часів одяг розподіляється на верхнійтанижній.Цей розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті, на вулиці, в будень, на свята (до церкви) тощо.

Комплекс одягу — набір обов'язкових (тради­ційних) елементів одягу певного регіону або соці­альної групи населення конкретного народу (ет­нічної групи), який сформувався в процесі істо­ричного розвитку.

Костюм — (фр.costume від іт. costume, бук­вально — звичай) — стильове об'єднання різних елементів одягу, певний його комплект, що склада­ється з одягу, який покриває тіло, головного убору, зачіски, прикрас. Таке художньо-стильове поєд­нання відбувається за конкретними функціональ­ними, етнічними, соціальними, історичними озна­ками.

Національний костюм— комплекс (набір) традиційного одягу конкретного народу, що склав­ся в період завершення феодальної епохи та пере­ходу до капіталізму. Цей період характеризується розквітом домашнього та ремісничого виробниц­тва, стійкістю традиційних форм культури. Націо­нальний костюм виражає конкретну націю, він є проявом національної культури — символом кон­кретного етносу, одним із виявів національної са­мосвідомості.

Український традиційний костюм— бага­тогранне явище культури, що формувалося впро­довж непростої історії українського народу, в кон­кретних природно-кліматичних, соціально-еконо­мічних та побутових умовах. У традиційному укра­їнському костюмі відбилася спільність походжен­ня східнослов'янських народів, тривалі взаємодії з культурою сусідніх слов'янських та неслов'янських народів. За загальної спорідненості елементів і форм костюма на всій етнічній території України він відзначається великим розмаїттям і багатством комплексів та типів.

[показать] Галерея традиційного українського одягу ( [показать])

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ

Єдиним видом натільного жіночого та чолові­чого народного одягу в Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Сорочка— термін, поширений не лише серед українців, але й серед інших слов'янських народів. Це один із найдавніших елементів одягу. Сорочка (сорочиця) в період Київської Русі означала як на­тільний, так і верхній одяг або одяг взагалі, шилась з полотна та з сукна. Східнослов'янська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість локальних варіантів крою, орнаментації та відпо­відала одному чи водночас кільком цільовим приз­наченням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші архаїчні пожнивні, і повсякденні со­рочки, які ще у XIX ст. нерідко були єдиним одя­гом дівчат і парубків до певного віку. Чоловічі і жі­ночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типа­ми сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX — початку XX ст., були тунікоподібні, з плечо­вими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялась у засобах поєд­нання плечової вставки та рукавів зі станом, у роз­мірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні комі­ра та низу рукавів — манжет, у горизонтальному та вертикальному членуванні стану сорочки. Роз­мір деталей, кількість полотнищ стану залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочкам нада­вала і їхня орнаментація. Орнамент виконувався технікою ткацтва або вишивки і був одним із важ­ливих виявів специфіки культури та психології на­роду, відбивав його етнічну історію, місцеві риси та спільні елементи з орнаментом інших народів. Забезпечення чоловіка та інших членів родини бі­лизною покладалось за традицією на дружину. Молодий приносив у дім із рідної сім'ї дві-три со­рочки. Після заручин наречена готувала для май­бутнього чоловіка білизну, і нерідко вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.

[показать] Чоловічі сорочки ( [показать])

 

СТЕГНОВИЙ (ПОЯСНИЙ) одяг

Стегновий одяг прикривав нижню частину тіла та одягався безпосередньо на сорочку.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг — штани (гачі, гащі, ногавиці, шаровари) різноманіт­ної форми та крою, хоча і відомі різним народам із глибокої давнини, порівняно з іншими компонен­тами одягу — явище більш пізнє. їх поширення на різних територіях відбувалося поступово і було пов'язане з такими факторами, як поява верхової їзди. Скажімо, поява кінноти у військовій справі, просування людини у холодніші кліматичні зони, з розвитком орного способу обробітки землі тощо. Ще в середині XIX ст. на території України носін­ня штанів вважалось ознакою соціально-вікової зрілості. їх одягали парубки після 15 років. Штани шили з грубого доморобного полотна — «дев'ятки» чи «десятки» білого кольору або з вибійчаним ма­люнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани шили з білої вовняної тканини, в західних областях України з домороб­ного валяного білого сукна, коричневого або черво­ного кольорів. Заможніше населення використову­вало для штанів куповані тканини — синю китай­ку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб по­єднання двох холош, тобто форма дна з ромбо­видним, прямокутним, трикутним або безклин- ним дном. Різновид крою визначався і кількістю швів, шириною штанів, довжиною холоші, спосо­бом утримання на талії за допомогою очкура, ре­меня, вшитого пояса тощо. Локальною ознакою є і спосіб носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправля­лася в них, з вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Назви чоловічого стегнового одягу у східних слов'ян, зокрема і безпосередньо в українців, неод­накові і не завжди мають слов'янське походження.

Гачі («гащі», «ногавиці») — найдавніші загаль­нослов'янські назви чоловічих штанів. У період Ки­ївської Русі вони складались із двох окремих час­тин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Гачі («холошні», «ногавиці») — вузькі штани, які набу­ли поширення у західних та південних слов'ян. В Україні в кінці XIX — на початку XX ст. вони побу­тували в західних та південних областях, а зараз побутують серед болгарських мешканців України.

Шаровари— термін персидського походжен­ня. Широкі штани — шаровари здавна відомі на­родам, що займали степову частину Східної Євро­пи. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу українського запорозь­кого козацтва і були близькі за формою до тюрк­ських. У другій половині XIX ст. шаровари уже зни­кають. Однак, широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., по­ки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. Широкі штани побутували і у кавказьких народів, кримських татар, болгар, сербів. У росіян цей тип поширений серед населення, яке перебувало у без­посередній близькості до кочових народів Східної Європи, а також народів Азії та Кавказу, де такий крій переважав.

Жіночий стегновий (поясний) одяг— за­паска, дерга, андарак, літник, фартух, спідниця. В українському жіночому костюмі у другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається кілька способів виготовлення стегнового одягу — за допо­могою незшитих, частково зшитих та зшитих пря­мокутних полотнищ саморобної вовняної ткани­ни.Незшитий(розпашний) стегновий одяг (запас­ка, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину тіла,— архаїчний і спільний для східнослов'янських народів комплекс жіночого одягу. Різні типи незшитого та частково зшитого українського жіночого стегнового одягу зберіга­ють дуже давні форми, їхнє удосконалення відбу­валося за рахунок розвитку прийомів народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Роз- пашний одно- та двоплатовий поясний україн­ський одяг має спільні риси з румунською і мол­давською «катринце», з болгарськими «пристілка- ми», що свідчить про його раннє загальнос­лов'янське коріння.Зшитийстегновий одяг — спідниця, анадарак, літник, димка, фартух, кабат. У центральних областях України він побутував із незшитими формами. В північних лісових районах українського Полісся, а також в ряді західних об­ластей (наприклад, Закарпаття, Львівщина) спід­ниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шились у 3-4 пілки з домороб­них вовняних, напіввовняних, полотняних тканин, а з розвитком мануфактури — і з фабричних мате­ріалів. Вони мали різноманітні колористичні та ор­наментальні рішення, а також різні назви.

Андарак— спідниця з вовняної або напіввов- няної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по низу прикра­шалися широкою смугою тканого та вишитого ор­наменту. Червоний, прикрашений орнаментом анадарак побутував на півночі Чернігівщини. Ан- дараком називали і спідниці із смугастої самороб­ної тканини на Поліссі.

Аерга («опинка», «обгортка», «горботка», «фо- та» тощо) — одноплатовий розпашний жіночий одяг. Шився він переважно із доморобної вовня­ної тканини. Отримав розповсюдження на Поділ­лі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Цей тип поясного одягу мав значну різноманіт­ність варіантів тканого малюнка, кольорового рі­шення, розмірів і способів носіння.

Мімка («мальованка») — спідниця із самороб­ного полотна з вибійчаним малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска— найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Вона була по­ширена майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Здебільшого цей тип одягу складався з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини —двоплатова запаска.На Подніпров'ї дві запаски були у вигляді досить тов­стого неваляного однотонного сукна різної шири­ни, переважно чорного та синього кольорів. Спо­чатку пов'язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). По­переду закріплювалася друга, вужча і коротша, си­нього кольору запаска — «попередниця». Цей тип двоплатової запаски зберігся в другій половині XIX ст. на території середнього Подніпров'я як повсяк­денний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орна­ментом або вишивкою, розташованими у нижній частині.

Саморобні двоплатові запаски інших районів України відрізнялися художнім вирішенням. Вся площина запаски-попередниці Поділля рівномір­но заповнювалася тканим або вишитим орнамен­том. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові запаски. За­паски Придністров'я, Прикарпаття та Карпат бу­ли заткані поперечними або поздовжніми поліх­ромними смугами, часом з додаванням металевої нитки (сухозлоті). На Поліссі біла полотняна за­паска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував іфар­тух,який носили з різними типами стегнового одягу (зшитими чи незшитими). Його робили ча­сом із дуже дорогих, купованих святкових тка­нин, частіше привізних (парчі, візерункового шовку, шерсті).

«Кабат»(«сукня») — яскрава вибійчана гофро­вана спідниця у лемків.

Аітник— смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця поліського ти­пу. Побутувала на київському та житомирському Поліссі, на території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п'ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта— частково зшитий, розпашний свят­ковий стегновий жіночий одяг українців серед­нього Подніпров'я. Плахта, як і російська поньова, спільний для східних слов'ян термін, що означає плат, полотнище тканини. Цей тип стегнового одягу має дуже давнє походження, а в XVIII—XIX ст.— це невід'ємна частина центрального україн­ського жіночого національного костюма. Плахта виконувалась із двох полотнищ («гривок») барвис­тої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті «крила» («криси») перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кін- ці-крила позаду розходилися і з-під них було вид­но зшиту половину плахти. Щоб малюнок вихо­див на лице, кожну пілку плахти ткали до полови­ни на лице, а з половини навиворіт. На свято у за­можних родинах носили дорогі святкові плахти, а попереду пов'язували важку з узорами вовняну або парчеву запаску.

Фартух— біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Щорц— смугаста (на білому тлі) яскрава спід­ниця Львівської області.

 

НАГРУДНИЙ ОДЯГ

В українському традиційному костюмі безпо­середньо на сорочку одягався нагрудний одяг, що прикривав верхню частину людського тіла і вираз­но впливав на загальний силует. Цей тип одягу міг бути без рукавів і з рукавами. Тобто безрукавки і «кохти» з рукавами. Еволюція нагрудного одягу відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Безрукавки демонструють велику різноманітність народного одягу в Україні. Розмаїття безрукавок представлено за рахунок використання різних ма­теріалів, крою, художніх прийомів. У різних місце­востях України вони мали свою специфіку стосов­но довжини і пропорцій.

Кептар— хутряна безрукавка населення Кар­пат та Прикарпаття. Вона мала значну локальну різноманітність стосовно довжини та художніх прийомів оформлення.

Керсетка— безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров'ї. Вона мала локальні ва­ріанти пропорцій, довжини, декорування. Керсет­ка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігів­щині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщи­на). Класичних, найрозвиненіших форм набула керсетка у другій половині XIX ст., коли установи­лися не лише основні принципи її крою, а чітко визначилися їхні локальні особливості стосовно пропорцій, колориту, оздоблення.

Аейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка («куртка», одяг піджачного типу) — наг­рудний одяг з рукавами, відомий в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст. Переважно ви­конувався із фабричних тканин і повторював фор­му і крій місцевих безрукавок.

 

ВЕРХНІЙ ОДЯГ

Верхній одяг в Україні в кінці XIX — на почат­ку XX ст. був надзвичайно різноманітний. Різні типи традиційного верхнього одягу відповідали специфіці природно-кліматичних умов, характе­ру господарсько-трудової діяльності, соціальному становищу різних верств. На верхньому одязі особливо яскраво відбилися етнокультурні взає­мовпливи. Верхній традиційний одяг поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. У зв'язку з кліматичними особливостями регіону найбільшого поширення в українців набув осін- ньо-весняний вид верхнього одягу, розвиток яко­го відбувався шляхом тісного взаємозв'язку з одя­гом інших народів, а також шляхом використан­ня народними майстрами значної різноманітнос­ті матеріалів, форм (пропорцій, довжини), конструктивно-художніх прийомів. За матеріалом осінньо-весняний традиційний верхній одяг роз­поділявся на такий, що шився з домотканого ва­ляного сукна, і з купованих фабричних або при­візних тканин.

Осінньо-весняний одяг із домотканого сукна— давнішого походження. Найархаїчніший

—  глухий верхній одяг кінця XIX — початку XX ст.

—   в Україні практично не зафіксований. Розвитку набув розпашний його варіант. А така давня озна­ка, як відсутність рукавів, виявилася стійкішою і збереглася у верхньому сукняному одязі жителів Карпат.

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з домотканого сукна кінця XIX — початку XX ст. за­лежали від типу крою спинки і способу поєднан­ня її з передньою пілкою по лінії бокового шва. Виходячи з характеру цих двох визначальних мо­ментів, розрізняється верхній одяг:прямий,роз­ширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний), іприталений— з невідрізною спинкою або з частково чи повністю відрізною спинкою.

Традиційний верхній одяг із домоткано­го сукнане розрізався по лінії плеча, тобто вик­роювався з перегнутого полотнища («в перекидку»). Прямий найдавніший крій зберегли деякі види верхнього одягу з домотканого сукна ще на початку XX ст. в західних областях України. Од­ночасно з домотканим сукном заможне населен­ня Подніпров'я здавна використовувало для вер­хнього одягу привізні тканини, а з розвитком віт­чизняного мануфактурного виробництва — і міс­цевого виготовлення. Одяг із різних за своїми властивостями, часто досить легких купованих тканин в кліматичних умовах України відігравав роль верхнього протягом значної частини року. Широкого розповсюдження і розвитку такий одяг набув серед населення сіл, розташованих не­подалік від торговельних центрів. У XVIII — пер­шій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, узорний штоф, китайку, сірий черкасин, репс. Для оздоблення використовували кольоровий оксамит, парчу, які завозилися із західноєвропейських країн і зі Схо­ду. Одяг із купованих тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а та­кож сильно розширеним донизу — вільного хала- топодібного крою. Шився на підкладці. За потре­бою (залежно від призначення) утеплювався тон­ким шаром клоччя або вати.

Верхній зимовий одягукраїнців, як і інших слов'янських народів, виготовлявся з овечих шкір, що було зумовлено розвинутим вівчарством і клі­матичними умовами.

Відлога («затулок», «кобка», «каптур», «бороди- ця») — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Його у негоду накидали на голову, прикриваючи обличчя.

Гугля— подовжена прямоспинна одежа із бі­лого сукна без рукавів. Старовинний, з білого до­моробного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня— гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого доморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан— давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою час­тиною святкового чоловічого або жіночого укра­їнського костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Жупан був ознакою замож­ності. Шили його з дорогої шовкової тканини — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, пе­реважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісто­чок), приталений, з призбираною спинкою і по­лами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на по­лотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, ки­шені обшивалися кольоровою тканиною, прик­рашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришива­лися ґудзики.

Характеризуючи народний одяг кінця XIX ст., Б. Познанський писав: «Навряд чи можна побачити у м. Біла Церква Київської губернії молодиць, одяг­нених у жупан із темно-синього сукна з парчевим широким відкладним коміром у вигляді пелерини, з такими ж парчевими відлогами на грудях, манжета­ми та галунами на бокових стачках біля початку зборів. У парчевому під наміткою очіпку і червоних чоботах». Жупан носили з кунтушем з відкидними рукавами і прорізами для рук. Якщо кунтуш не увійшов до селянського вжитку, то жупан, який з часом почали носити зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського на­селення Подніпров'я, ставши прототипом подаль­шого виду одягу з фабричних тканин — «юпки», що з часом увійшла в широкий вжиток.

Козачка— місцева назва свити з підрізними бочками на Полтавщині.

Капота— старовинний верхній одяг із купо­ваних тканин, подібний на жупан; його носила найбільш заможна частина жінок і чоловіків на селі як святковий одяг. Капота була довшою і об'ємнішою од жупана, з глибоким заходом, віль­на у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим комі­ром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тка­нини — однотонної (червоної, рожевої, блакит­ної) чи з розводами та «фантастичними» квітами. Капота виходить із ужитку у другій половині XIX ст., однак її конструктивно-художні особли­вості— виразність форми і оздоблення, викорис­тання орнаментальних тканин — набули розвитку і застосування в елементах костюма, що побутував на рубежі XIX і XX ст.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) — плащоподібний одяг однотипного крою. Керея побутувала на всій території України в XIX ст. Шилася з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґа­тунку — рядовини, чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого ко­міра пришивався прикрашений вишивкою капю­шон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався по­ясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк— розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух нагольний— некритий зимовий одяг із овечих шкур, що був поширений в Україні у XIX ст. Кожух шився хутром досередини. В різних місце­востях України він мав свої особливості крою, про­порцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагальні ко­жухи були прямоспинні, розширені донизу — «ту- луб'ясті», «кульові» та приталені «під стан». Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чор­ний. Червоні кожухи мали у різних районах певні відтінки. На Чернігівщині — це оранжево-корич­невий, на Черкащині — червоно-коричневий. Ви­чинка білої овчини була якіснішою і дорогою, тож виробництво з неї кожухів зникає раніше. Вироби ж з червоно-дублених шкір тривалий час користу­ються попитом не тільки на місцевих, але й на від­далених ринках. Нагальні українські кожухи прик­рашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкі­ри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в'юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка («хутрянка», «хутро», «шушун») — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фаб­ричним сукном або напівсукном. Поширений у за­хідних та північних районах України. Прямоспин­ні форми зберіг верхній одяг із овчини в україн­ського населення Карпат. Кожушанки є різні — «кожухи», «кожушанки», безрукавні кожушки («кептарі», «камізолі», «бунди», «брушляки»), їх­ній крій і оздоблення співзвучні давнім архаїчним формам.

Кунтуш— старовинний, поширений серед східних слов'ян, а також угорців, поляків, народів Сходу верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шився кунтуш з дорогих Гатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які переки­далися через плечі на спину. Сукняний кунтуш, як і жупан, прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. В XIX ст. кунтуш зникає із побуту.

Курта («куртина», «куртка», «чекмінь») — ста­ровинний верхній чоловічий і жіночий одяг, схо­жий на російський кафтан, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився він із китайки, сірого демикатону, сукна. У другій половині XIX ст. його здебільшого носили вдома, під час роботи.

Куцина— на півночі Чернігівщини та Київщи­ни місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна навподіб «свити».

Манта— старовинного прямого крою довгий плащоподібний одяг, переважно з білого домороб­ного сукна, розкішно орнаментований. У кінці XIX— на початку XX ст. цей архаїчний тип вер­хнього одягу західних областей України викорис­товувався як обрядовий.

Опанча— верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, так званого «халатоподібно- го» типу. Ця назва має загальнослов'янські корені і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоревім». Широко розповсюдже­ний в Україні плащовий, халатоподібний одяг. Шився переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. У XIX ст. та­кий тип верхнього одягу використовувався в него­ду і одягався поверх інших видів вбрання, особли­во в дорогу.

Свита— приталений верхній одяг із домотка­ного сукна Різні види набули значного розвитку у центральних районах України у XIX ст.

Свита «до вусів»— невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій, анало­гічний російському одягу «с перехватом», «с пе- режимом». Зберігся в старовинних українських «свитах» («до двох вусів») Подніпров'я (див. ма­люнки А. Рігельмана, О. Сластіона), а також збе­рігся у свиті-«латусі» та свиті-«куниці» Полісся, в «кабаті» Західної України. Для такого одягу ха­рактерна об'ємність, опуклість за рахунок клинів («опуклих вусів»). На Подніпров'ї та Слобожан­щині стародавній крій свити отримав подальший розвиток. Спочатку вшивали третій клин («свита до трьох вусів»), а на рубежі XIX—XX ст. цей крій почав удосконалюватися завдяки розрізанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилась, і відповідно до цього зросла кіль­кість швів. Це призвело до появи приталеної «під стан» багатоклинної свити. Трикутні або у вигля­ді трапеції клини замінювалися глибокими, ча­сом подвійними складками. Шилася така свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.

Свита «до рясів»— удосконалення прямос­пинного крою свити сталося через розширення нижньої частини і часткове підрізання спинки по лінії талії, а також вшивання прямокутних кли­нів («ряси», «забори», «брижі»). У свиті з підріз­ними бочками («з рясами і прохідкою») звужува­лася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки («старша фалда», «прохідка», «до­ріжка», «застібок»). Кількість зборок збільшува­лася за рахунок звужування верхньої частини свити у талії, а також завдяки введенню додатко­вих широких клинів у нижню частину. Свита зі зборами розвивалася паралельно з багатоклин- ною і широко побутувала на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. На Подніпров'ї (переважно Пра­вобережжі) її шили з темно-коричневого, на По­ліссі та Поділлі — з білого або сірого домоткано­го сукна.

Свита «до заборів»(катанка) — свита з підріз­ними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров'я.

Сердак (нетик)— стародавній короткий пря­моспинний гуцульський верхній одяг із коричне­вого (зрідка червоного) домотканого валяного сук­на, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк— довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лі­вобережній Україні.

Халат— плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з ве­ликим виложистим коміром. Поширений на Под­ніпров'ї.

Чемліт— верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував серед селянства Київської губернії. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска— на лівобережжі Дніпра тип корот­кого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині вер­хній одяг, схожий на кабардинську черкеску з від­кидними рукавами.

Чуга— прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з імітованими ру­кавами. Поширений серед населення Карпат.

Чумарка («чемерка», «чемерина», «чама- ра») — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Ши­лася з тонкого чорного сукна або бавовняної тка­нини, прикрашалася тасьмою, китицями, петли­цями.

Шушун («шушпан», «халат», «бурнус») — ста­ровинний верхній одяг із купованих тканин, роз­ширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді і похилого віку заміжні селянки в центральних областях України одягали його на свято, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Цей тип бере своє походження з давніх загальнослов'янських видів одягу, що побутували і у містах, а з часом законсервувалися у селі. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вов­няної, шовкової тканини. Об'ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка— одяг із купованих тканин. Поступово витісняє традиційний з домашнього сукна і старо­винний одяг із купованих імпортних тканин. Цей процес відбувається наприкінці XIX ст. у найроз­виненіших районах України з поширенням про­дукції місцевих мануфактур. Холості (неутеплені) або ватяні юпки «круглі ватяні кохти» (ватянки) розвивають місцеві традиції крою верхнього одя­гу з домотканого сукна. Збільшується кількість клинів і бантових або подвійних складок (накла­дів), спинка часом відрізається по лінії талії. Вико­ристовувалися однотонні або орнаментовані (тка­ним чи вибійчаним малюнком) фабричні ткани­ни. Верхня, дорогша і нарядніша тканина, дублю­валася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом і ватяною прокладкою, які пришивалися ручним швом, а згодом — машинною строчкою. Цей тип увібрав у себе крагці традиції народних конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та пропорціями, художньою та технологічною обробкою деталей і оздоблення.

Юпка баєва— святковий жіночий селянський верхній одяг Подніпров'я. Це давній тип верхньо­го вбрання з трьома клинами і великим відклад­ним коміром з тонкої червоної, синьої або зеленої «байки» (спеціального ворсистого сукна, раніше привізного, а з XVIII ст.— місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.

 

ДОПОВНЕННЯ КОСТЮМА (аксесуари)

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикра­си— невід'ємна частина комплексу народного одя­гу кінця XIX — на початку XX ст., що пройшли три­валий шлях свого розвитку. Це призвело до значно­го різноманіття функцій, багатства матеріалів, форм, технік виконання, художніх рішень. Вони були яскравими виразниками локальної специфі­ки костюма, відбиваючи етнічну історію, етно­культурні взаємовпливи. В кінці XIX ст. у жіночому традиційному українському костюмі була непри­пустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас. Останні зберігають давні, спільні для трьох східнослов'янських народів риси. З ними пов'язано багато давніх традицій, вони вис­тупали вагомими компонентами в народних обря­дах, повір'ях, про що свідчать численні фольклорні записи.

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикраси були і виразниками естетичних поглядів. Ці важ­ливі декоративні елементи підкреслювали святко­вість або буденність комплексу, створювали ціліс­ний художній образ. Маючи певною мірою самос­тійне значення, кожний із додаткових елементів костюма може стати об'єктом спеціального дос­лідження етнографів та мистецтвознавців. Однак тільки при комплексному вивченні основних та допоміжних деталей одягу можливе відтворення народного традиційного костюма кінця XIX — по­чатку XX ст., тільки комплексний підхід спромож­ний розкрити його локальну специфіку, функціо­нальну та художню завершеність.

Пояс— один із обов'язкових елементів і одно­часно прикраса одягу східних слов'ян. У старос­лов'янських, переважно чоловічих похованнях, зрідка находили залишки тільки шкіряних поясів, досить вузьких, з мідними або срібними пряжка­ми, наконечниками та бляшками. Це наводить дослідників на думку, що плетені або ткані з нату­ральних волокон пояси в похованнях не зберігали­ся. В XIII—XV ст. дорогоцінні пояси були важли­вою соціальною ознакою, знаком феодальної гід­ності, прикрасою одягу князів, бояр. Золоті та зо­лочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси пе­редавалися у спадок, спеціально вносилися у май­нові описи. У XVI-—XVII ст. зміни в костюмі фео­дальної знаті здрібнили соціальну функцію пояса, та все ж його декоративна роль збереглася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За до­помогою пояса закріплявся поясний та охоплю­вався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він стягував та захищав м'язи живота від розтягів під час тяжкої фізичної праці. На поясі носили різні предмети повсякденного вжитку. Він був своєрід­ним талісманом та прикрасою. Пояс — один із ви­дів народного мистецтва, нерідко він ставав непов­торним художнім виробом. На його давнє поход­ження вказує значна кількість повір'їв, що пов'яза­ні з поясом як талісманом. У слов'янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі певні знаки — обереги, символи, емблеми. У XIX ст. в ор­наментацію пояса іноді вписували свої ініціали або ім'я (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. Неодноразово підкреслювало­ся і емблематичне значення народних орнаменто­ваних поясів українців.

Із поясом пов'язані і питання народної етики, а також обрядовості. За народними звичаями, ходи­ти без пояса (у некомплектному одязі) означало скомпрометувати себе.

Регіональну своєрідність народних традицій­них поясів кінця XIX — початку XX ст. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнамен­тація і колорит, а також способи пов'язування. По­яси виготовлялися з вовни, льону, коноплі, ткани­ни, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нит­ки. В кінці XIX — на початку XX ст. за розміром (особливо шириною) і призначенням можна виді­лити дві групи жіночих поясів. Це вузькі пояси — крайки та пояси широкі (до ЗО см), якими здебіль­шого підперезували різні види верхнього вбрання, а з часом керсетку.

За технікою виготовлення пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені.Пояси, ткані на до­щечках(на бердечці), могли бути одноколірними (без малюнка) або ж (частіше) пофарбованими в червоний чи зелений кольори, а також поліхром­ними, з виразним орнаментальним малюнком гео­метричного або рослинного характеру. Викінчува­лися пояси різноколірними торочками або вели­кими кулястими китицями (кутасами). Плетення поясів «по стіні»— особливий спосіб, у якому ви­користовують різні техніки — плетення або в'язання. Вони створювали цікавий зоровий ефект. Наприкінці XIX ст. найрозповсюдженішими поя­сами були вовняні саморобні, пофарбовані вручну у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси або лико чи- мотузочок.

Крім саморобних поясів, поширені були й поя­си, виготовлені міськими ремісниками.

Очкур— вузький пояс, шкіряний або з рослин­них волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Побутував він на Подніп­ров'ї.

Пояс-рушник— був обов'язковим для нарече­ної під час весільного обряду не тільки в українців, але й у інших східнослов'янських народів. На По­ліссі жінка за традицією дарувала чоловікові чер­воний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя (пристріту, наговорів, жіночих чарів). Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір'ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював свят­ковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

Слуцькі пояси. Широкого розповсюдження у XVIII ст. серед багатих верств українського насе­лення, в тому числі серед козацької старшини, на­були пояси з дорогої тканини. На початку XVIII ст. шовкові, ткані золотом і сріблом пояси привозили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особли­во цінувалися персидські пояси з тонкого кашемі­ру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольо­рів і малюнків. У середині XVIII ст. на території Білорусі в м. Слуцьку була заснована одна з най­більших мануфактур з виробництва поясів. Попит на слуцькі пояси у другій половині XVIII ст. був ве­ликим не лише у Білорусі, але й у Росії та Україні, їх носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поя­сів була їхня двобічність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослин­ним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків. Мануфак­тура з виробництва золототканих поясів напри­кінці XVIII ст. поступово почала занепадати через відсутність місцевої сировини (шовку, золотої, срібної нитки), яку необхідно було ввозити з-за кордону. Однак, традиція використовувати широ­кі ткані пояси, у колориті і малюнку яких просте­жувалися східні мотиви, збереглася в Україні до кінця XX ст.

Черес— шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. «Пасок» на одну пряжку — «малий ре­мінь», на дві пряжки — «великий ремінь». І вели­кий ремінь на шість пряжок. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідя­ними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцуль­ської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок. З правого боку череса звичайно висів на мідяних ланцюжках «рекітязь» — гама­нець для зберігання грошей, «кресало» і «протич­ка» для люльки. З лівої сторони череса був прик­ріплений ігольник. З-під череса було видно «люль­ку» і «дармовіси» від гаманця. До широкого пояса на чотири-п'ять пряжок прикріплявся ще роговий «сугак» — пристрій для розв'язування вузлів, а та­кож складаний «бганий» ніж і металевий топірець. Через плече перевішувалася дерев'яна або рогова порожниця.

Черес з калитою— різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузько­го шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.