Вчора була в Київському військовому госпіталі - завозила медикаменти, вказані на сторінці "Волонтерської сотні". І досі не можу оговтатися від змішаного почуття - болю від побаченого і гордості за киян.
Візит мав на меті запропонувати ще й волонтерські послуги - біженці з Луганська, що живуть у мене, гаряче прагнули бодай чимось допомогти пораненим. Але виявилося, що таких бажаючих більше, ніж потрібно, крім того, догляд за пораненими довіряють виключно людям з медичною освітою. Але поїздка не була марною. Познайомилася з двома дівчатами-психологами, які працюють з важко пораненими. Здалося, що їм самим потрібна психологічна допомога, бо спокійно дивитися на страждання хдопців - випробування не з легких. Вони розповіли, що наші вояки тримаються напрочуд мужньо - після ампутацій не жаліються, не просять і навіть відмовляються від матеріальної допомоги.
В хірургічному відділенні, де теж "комплект" волонтерів, з"ясовувала, кому найперше потрібні кошти на дороге протезування за кордоном. Жінки рзгубилися: перебрали з десяток імен, але вони вказані (разом з реквізитами) на сторінці "Волонтерської сотні". Втрутилася Олена, вона з Луганська.( Я запитала, як їй, не медику, вдалося стати волотером. Відповідь вразила: "Я сказала, що нікуди не піду. Керівництво подивилося в очі і зрозуміло, що вигнати мене неможливо. Роблю все, що необхідно: мию, розношу, годую, розмовляю з хлопцями - їм так потрібна підтримка"..).
Вона й підказала Романа. Його недавно перевели з реанімації. Родичі хлопця на Рівненщині, дідусь (чи рідний, чи ні) - відвідує через день. Ми помчали в інший корпус. На ходу морально готувалися, бо у хлопця "висока ампутація" ноги і ми не знали, як він нас, незнайомих людей, сприйме.
...В чотиримісній палаті біля кожного ліжка з пораненим сиділи родичі, в основному матері. Біля крайнього зправа сиділа жінка в медичному одязі, волонтер. З високої подушки глянув величезними блакитними очима дуже блідий худенький хлопчик, на вигляд 16 років і...приязно нам посміхнувся. Моя луганчанка зайняла місце волонтерки Нонни біля Ромчика, а я вийшла розпитати у неї подробиці. Ромчику 21 рік, він контрактник, зв"язківець. 8 липня при обстрілі ворожий снаряд потрапив у машину, біля якої він працював...З важким пораненням його літаком відправили до Києва. Ногу врятувати не вдалося...Лікарі й досі не знають, чи можливо взагалі протезування за такої ампутації. Сподіваються, що за кордоном йому допоможуть...Нонна сказала, що відкрити його особистий рахунок поки не вдається, бо його документи залишилися у командира, який через певні обставини не може їх переправити. Домовилися: як тільки відкриють рахунок - вона мене повідомить, а я викладу реквізити на ФБ...
...Моя луганчанка вийшла від Ромчика усміхненою: ця дитина вражає силою духу, охоче йде на контакт. Він з гумором розповів, як уже в літаку, подзвонив мамі і сказав тільки 2 слова: "Мамо, п*ц". Він поки не усвідомлює, які його чекають випробування в житті, але про це вже думають київські волонтери: вони зараз організовують службу, яка займеться працевлаштуванням інвалідів цієї безглуздої, страшної війни. Нонна як медик розуміє: якщо не включити хлопців у нормальне життя - будуть суїциди і алкоголізм. Вони хочуть влаштовувати для них різноманітні курси, хочуть звертатися до бізнесменів, які ПОВИННІ будуть (звичайно ж добровільно) взяти на роботу цих хлопців...
...Мене вразила не лише сила духу наших бійців, а й жертовна служба наших волонтерів. Всі вони десь працюють чи вчаться, але згуртувалися в спільноту, яка ЦІЛОДОБОВО дбає про наших вояків: збирає і розподіляє медикаменти, необхідні побутові речі, їжу, гроші; допомагає штатним медикам. І все це робиться скромно, без галасу, приязно, з посмішкою, з вірою в нашу перемогу. У кожного з них - ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ, яке здатне сприймати чужий біль, як свій власний.
Мої рідні КИЯНИ - і волонтери, й ті, хто стоїть в черзі, щоб ліками, речами, спорядженням допомогти своїм воякам! ВИ - НАЙКРАЩІ!!! Я пишаюся своїми земляками і вважаю, що після війни і нашої перемоги, святу працю волонтерів треба відзначити нагородами!
...І жоден з них не згадував тих товстосумів, які давно вже могли, взявши шефство над певним військовим підрозділом, забезпечити його всім необхідним ПОВНІСТЮ і швидко, (натомість це роблять прості і не завжди забезпечені люди) - у НАС і у НИХ різний рівень свідомості, совісті і патріотизму. "НАШІ" ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ ІНАКШЕ, БО НЕБАЙДУЖІ.