За народними віруваннями, хто з молодих при вінчанні першим ставав на рушник чи платок, той у майбутньому головував у домі.

По приїзді ж до оселі молодого спостерігали, хто з подружжя першим стане на хатній поріг, адже той в сім’ї буде «старшим». [показать]

На Харківщині забороняли садовити молодих на різні стільці. Через це для посаду їм обов’язково готували одну довгу лавку – «на спільне життя». Вважалось, що подружні пари, які не дотримаються цієї традиційної настанови, не проживуть разом навіть одного року.

На слобожанській «свадьбі» не можна було: проходити між молодими у перший весільний день, розривати їхні руки, розлучати пару після обряду вінчання, брати будь-що у молодої – «шоб укупі жили».

Коли ж у селі на один день припадало кілька весіль, то при зустрічі обидві молоді закривали обличчя, щоб не бачити одна одну, інакше, як вважали, у них буде невдалий шлюб.

Тісний взаємозв’язок народних вірувань із церковним обрядом підтверджують такі прикмети: якщо за життя чоловік і жінка не повінчалися, вважали, що після смерті вони разом не будуть.

Скрізь (як на Слобожанщині, так і поза її межами), починаючи з кінця ХІХ ст. і дотепер узвичаєною є заборона грати весілля в піст.

[показать]Весільні атрибути (хліб, коровай, обручки, вінок кожух тощо)

Особливі дії з хлібом присутні у багатьох весільних ритуалах. Під час «сватання» на знак своєї згоди молода розрізала хлібину навпіл або на чотири частини.

За народним повір’ям, дівчина повинна була перерізати хліб обов’язково одним натиском ножа, «…тому шо як на половині остановишся, до половини доживеш і можеш розійтись, або шось ізробиться».

Значуще місце в народних віруваннях щодо обрядового хліба мав весільний «коровай», адже в українській традиції досконало випечений коровай вважали запорукою щастя молодої пари.

Якщо ж коровай не вдавався (був глевким, тріснув під час випікання чи тісто в печі осіло), життя подружжя могло бути нещасливим.

Шматок короваю, принесений з весілля додому, був своєрідним магічним знаком добробуту для кожного гостя («свадьбянина»). Деякі навіть годували ним курей, «щоб гарно неслися».

Якщо молоді загубили хліб, переданий сватам від батьків молодої, то вважали, що це «до розлучення».

Недобрим передвістям вважалися й такі: випущена з рук молодих ікона, якою їх благословляли батьки, коні, які несподівано розпряглися у весільному поїзді, весільні обручки, що впали на землю.

Якщо під час вінчання свічі горіли темно, казали, що «невеселе» буде життя подружжя, а якщо у когось із наречених свічка згасала або повністю згорала, вважали, що той швидше помре.

Не буде щастя тій молодій, яка іде заміж у чужому вінку.

Якщо ж наречена, взута в босоніжки, то «все життя ходитиме боса», тобто не буде бідною. Обов’язковим предметом молодої вважали носову хусточку, бо не можна було молодим тримати один одного голими руками – «шоб не були голі». [показать]

У народі поширеною була думка: «шоб міцна була сім’я», треба обсипати наречених горіхами, на довге життя – житом, на солодке – цукерками, хмелем – на щастя, а грішми – на багатство.

Ця прикмета й дотепер є універсальною для українського весільного обряду.

Добробут нової родини посідав не останнє місце в системі народних цінностей. Недарма обов’язковим на українському весіллі був кожух, на який садили молодих зі стійкою мотивацією, «щоб вони жили багато». Мати молодого у вивернутому кожусі проводжала весільний «поїзд», свекруха виходила зустрічати молодих у кожусі, на кожусі благословляли молодят.

Як бачимо, традиційне слобожанське весілля супроводжувала ціла низка застережень і заборон.

Важливу роль відігравали час та місце проведення святкувань, погода в день весілля, весільні атрибути та дії.

Попри те, що деякі прикмети і заборони згодом суттєво змінилися або й зовсім зникли, старше покоління вірить, що їх дотримання й досі впливає на майбутнє молодого подружжя.