Сонце зараз, напевно, пірнає в розпечене море...
З думок – викинути погане.
Забути про все і податись жити
в хатинку на березі океану...
Північного
Льодовитого.
© Ніколассон
Пробрало меня сегодня настроение. Захлестнуло волной и я не могу ему не поддаться. Насладиться легким бризом голоса, ароматным штилем кофе-чая, окунуться в лирические глубины и восхититься штормовой ясностью мысли. Вот так бывает. Настроение одного дня, жизни, музыки...
Сонце тижні мотає в відпустці за власний рахунок,
Жовтень стелиться низько захмареним анабіозом,
Хрипи воронів стіни бетонні уранці відлунять,
А вірші – гарячково сухі і дешеві, як проза.
Над асфальтом доріг густо стигне холодне мовчання,
Вітер бавиться листям опалим недбало, понуро,
Сонце зараз, напевно, газелей стріляє в саванні,
Доки тут його втомлені зами зітхають і курять.
Жовтень кличе іти. Небо сіре, як пил чи як попіл,
День недбало повзе – пережований край кіноплівки;
Тиша люто, надривно кричить, вимагаючи пропуск,
Та її розганяють, б’ючи по асфальту, кросівки.
У кишені долоні, і каптура – нижче на очі,
Подих пару клубками із рота зривається в осінь,
Сутінкові боги у під’їздах про зиму шепочуть,
Що, мовляв, обіцяла зайти, а чорти її носять.
Сонце зараз, напевно, пірнає в розпечене море,
Доки тут кожен крок у холоднім мовчанні – як вигук;
Темні велети хмарні клубочать, нуртують, мов хворі…
І в цю мить розриваються жменями першого снігу.
© Nikolasson
[590x400]