Это цитата сообщения karsone Оригинальное сообщение

Кохання. ч.2

Українські козаки багато часу перебували там, куди жінок не підпускали на постріл гармати, — на Січі. Може, вони тікали туди від сварливих дружин? Може, запорожці взагалі були женоненависниками? Аж ніяк — з їхніх пісень і прислів'їв такого не скажеш: вони визнавали, що без жінки мужчина, як без хвоста скотина. І якщо старий козак, як собака, досі не женився, то глузувань із цього приводу йому було не уникнути. Пристрасть козаків до вільного життя виявилася у тому, що в їхніх піснях не лише вони, але й їхні «соромні уди», як гоголівський Ніс, бува, живуть самі по собі, не підкоряючись нічиїй волі —струмент лежить на полиці, поглядаючи, де є гарні молодиці, монашка вішає шанду-манду над віконцем, а легковажній дівчині запросто загубити в лісі козубеньку. Запорожці були справжніми лицарями, поціновувачами звабливих дам, і вважали, що хто чеше передок, тому чарку й огірок; а хто пасе дупу, тому жабу в руку.

Однак жіноча одностатева любов на українських землях була поширена повсякчас. По-перше, в постійно спустошуваному кочовиками степу існував дефіцит чоловіків. По-друге, певною мірою позначався архетип багатоженства, який залишився з тих часів, коли один чоловік навряд чи справлявся з трьома-чотирма «роксоланами». І по-третє, чоловіче населення багато часу товклося на Січі. Кукурудзи, кукурудзи, кукурудзи дайте! Кукурудза не поможе, козака шукайте! І якщо козака не знаходилось, то жінка шукала собі дівку, як калинову квітку.

Але, повернувшись із Січі, козаки негайно бралися до справи. Одвіку живучи серед такої сили красунь, українець традиційно — джиґун, курвець, дівчур, перелюбець, волоцюга. Для того щоб притокмити струмент, посвататися вночі, оживити малого бога, розкохатися, присолодити, злучитися, перепихнутися, всадовити дівку на дуба, приспатися, жіночої уваги йому не бракувало. Для нього звичайною справою було від Барки заблудить до Одарки.

Не проти він був почесати передок і з двома красунями. Як вийду я за ворота та стану я стану, одна несе вареники, а друга — сметану.

Йому до снаги злягтися із трьома:По горі, горі качечки ходили, мене молодого дівчата любили. Ти, чорна, йди до човна. Ти, руда, ходи сюди. А ти, біла, постій там, я до тебе прийду сам.


Він готовий пізнати одночасно навіть чотирьох! Добривечір, дівки, вам! Вас чотири, а я сам. Туди-сюди повернуся, чотирьох я не боюся!

Як же на все це сороміцтво реагували цнотливі дівчата?

Судячи з народних пісень, ось як: А яке ж кому є діло, що п'ятнадцять я любила? Поки молода буду, то й сто тридцять перебуду! Хоча для українки багато не треба: Ой я в річці купалася, межи трьома кохалася. На камені ноги мила, четвертого полюбила. Для вправної в коханні молодички в українській мові знайшлося стільки синонімів, скільки годі й шукати в будь-якій іншій: залицяльниця, пестуха, перелюбка, приспанка, хорошуля, давалка, кокотка, баламутка, розпусниця... І якщо козак, хильнувши чарку, блукав від однієї охотухи до іншої, то він міг жодної не застати вдома — спокусниці аж ніяк не сиділи без діла: Ой піду я до Микити, бо він знає що робити. Не заставши ні Варки, ні Одарки, козак чимчикував до Горпини, на якій тільки піч не була. На шляху він міг зустріти Пріську, яка кого бачить, того й любить. Або Христю маленьку, на передок слабеньку. Якщо його женило дозріло, знає він, хто в його селі завжди радий червоному буряку до білого тіла, хто йому давно натякає: прийди, прийди уночі, моє просо утовчи; моє просо рудоє, будем товкти обоє. Знає він, у якій хаті розкурить козакові дівчинонька люльку, де живе вдовиця, що зосталась молода, буде хлопцям коляда; признаюся, хлопці, вам — як давала, так і дам. А якщо козакові пощастить, то перепаде йому не лише вдовиця. Адже яка дочка — така й мати, схотілося разом дати; почекай, доню, почекай, серце, бо я старша, то дам перша.

А якщо козакові все ж не пощастить? Якщо так трапиться, що, поки він сидів у шинку, всіх красунь уже «розібрали», то що ж він, бідолаха, залишиться самотнім? Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю?

Аж ніяк. Якщо він не пропив останнього шеляга, то запряже коня й подасться на околицю найближчого міста, туди, де його любо привітають шльондри, шалави, мандрьохи, блудяжки, курви, лахудри, лярви, прошмандовки, шельми — тобто ті, хто навприсядки, навлежачки заробляють сережечки. У кожнім краї діяли приховані від сторонніх очей заклади, в яких дівчата хлопцям давали, на чоботи заробляли. Іван Франко, до речі, радить вибирати населені пункти, що поменші — там і ціни гуманніші, та й вибір кращий: Яке місто Станіслав, за гріш, дівки не дістав. Бережниці не тото, за гріш дівок — решето. Далі буде...