Это цитата сообщения Писанка Оригинальное сообщение
Наші колядки та щедрівки.
Говорять, що "українець співає цілий рік і цілий вік". Бо й справді, коли тільки уявимо собі цю безліч українських історичних дум, обрядових пісень, колядок, щедрівок, веснянок, весільних, обжинкових, купальних, козацьких, чумацьких, рекрутських, стрілецьких, та визвольних пісень, то побачимо, що пісня оповила чарівним серпанком не тільки життя українця від колиски до могили, але й обняла в свої рамена все минуле українського народу, від номерків праісторії до сьогодні.
Українська пісня, це хвала природі, яку українець не тільки любить, але й розуміє, і вона є виявом його смутків і радощів. У піснях виливає український нарід усю свою безмежну любов батьківщини, жаль за геройським минулим і порив до волі. В піснях дає український нарід вислів усім проявам людського кохання, що ніколи не звужується до змислової, тілесної жадоби. Та в першу чергу українська пісня — це звеличання нашої прадідньої віри, і нашого ріднього обряду у повноті його змісту і краси, про що саме хочу говорити.
Релігійні обряди були у всіх народів, і нема сумніву, що і в нас у давніх часах пісня супровожала обряд. Між обрядом а піснею були така внутрішня нероздільна звязь, що ніякий обряд не відбувався без відповідної пісні, якойбудь молитви, що зверталася до божества.
Із заведенням христіянства дивний поганський обряд мало-помалу тратив своє значіння, і ставав лише обичаєм. Починалася повільна, тиха боротьба христіянства з поганським світом, давне забувалося, або уступало місця новому, або змішувалося з новим, і перероблювалося на новий лад. І так, як обряд тратив своє первісне значіння, ставав обичаєм, так і пісня перетворювалася і змінялася.
Релігія наших предків основувалася головно на почитанні природи, і її сил, що звертали на себе бачність народу. Передовсім звертала на себе увагу переміна світла і темноти, тепла і зимна, весняного оживання і зимового завмирання природи. А що наш український нарід від непамятних часів був народом хліборобським, тому ці сили природи були для нього особливої ваги, бо саме від них залежав цілий успіх хліборобської праці.
Тому наш нарід дуже звертав увагу на пори року, звязані з обігом сонця, і в звязку з цими порами року справляв відповідні празники: 1) У грудні, як сонце взяло зворот на літо, день ставав більшати, і переломилася сила зими, обходили свято сонця, або коляди; 2) На весну, як земля скинула зо себе ледяні окови, і прийшов розцвіт природи в цілій красі і силі підо впливом соняшних променів, обходили свято веснянок, або гаївок; 3) В червні, коли сонце було на найбільшій височині, і мало найбільше оживлений вплив на природу, обходили свята Купайла, або русалок; 4) Знову пізніше, як сонце взяло зворот на зиму, що заморожувала квітучу і живу природу, обходили свята обжинок.
З заведенням христіянства уступило поганство, але первісне почитання природи все ще оставало в своїй силі. Таким чином давні празники пристосувалися до христіянських празників, і народні обрядові пісні перемінилися на христіянські. Так сталося із колядками. Колись були це пісні для звеличання сонця і його бога Дажбога — Сварога, а тепер з заведенням христіянства, коли у той сам час коляд припадали Різдвяні свята, сталися колядкові пісні звеличуванням Христового Різдва.
Саме слово "Коляда" походить від латинського слова "Саlеndае". А це слово у давних римлян теж означало празник в честь сонця, коли воно у грудні звергалося до літа, і римляне справляли свої релігійні торжества.
В українському народі це саме торжество спершу називалося "Корочун", а пізніше від римського подібного торжества "Саlеndае" стало у нас називатися "Коляда".
Оце торжество "коляд" обходив наш нарід дуже торжественно, з ріжними піснями, обрядами, і звичаями, а всі вони були обєднані соняшним культом, пошаною і почитанням Сонця. Цього сонця, що ясними променями розпогоджувало день і проганяло темноту, що своїми теплими променями злизувало ледяні окови зими, розпарювало ріллю і добувало з неї зелену травичку, і квітку пахучу, і сушило спілий колос золотий пшениці і жита, і давало людям життя.
З приходом христіянської віри на Україну за нашого славного київського князя Володимира В. в 988 р., наш нарід своїми колядами став величати вже не Сонце і сили природи, але став величати радісну новину про прихід Месії, про народження Спасителя-Христа, став величати правдивого Бога, Пресв. Трійцю, Богоматір, Ангельські сили, і святих осіб. У колядкову пісню тепер вложив наш нарід глибокі правди про таїнство Воплочення Сина Божого, і глибокі догмати Христової Церкви. Короткими і простенькими словами оспівував цю глибоку віру у відкуплення людського роду, що:
„Бог Предвічний народивсь.
Прийшов днесь із небес.
Щоб спасти люд свій ввесь,
Тай утішив вся..."
„Дивная новина: нині Діва Сина
Породила в Вифлеємі, Марія Єдина..."
„Нова радість стата, яка не бувала.
Над вертепом зірка ясна світу засіяла..."
„Ангел пастирям мовив:
Христос нам ся народив
В Вифлеємі, містечку убогім
У роді Давидовім
Із Діви Марії." і т. д
(д.б.)
[Український Бескид, 04.12.1938]
Але крім суто христіянсько-релігійної тематики зберіглися в колядках і давні сліди почитання сил природи, як сонця, місяця, дощу, вітру, а також давні форми пастирського і патріярхального хліборобського побуту. У наших колядках, щедрівках і новорічних бажаннях ми ще до нині, побіч суто релігійного змісту, подибуємо багато натяків, що мають звязок зо сонцем, весною, і рільним плодом землі. А вже найлюбіший предмет в колядках, це опис хазяйства господаря, його домів, корів, овець, бджіл, його нив родючих, його комор, стогів і оборогів.
Для прикладу коляда з Гуцульщини:
„Ци дома, дома, сам пан господар?
Ми д'сему дому та веселому —
Що тепер робит та наша верства?
Ци там тепер так, як з первовіку?
Ци держит віру старосвітскую ?
Ци вни си молят святому Різдву?
Ой, ми до тебе, вже в рік гостеве!
Одні ми гості — ясне сонейко.
Другі же гості — світлий місячок,
Третіж ми гості — дрібний дощик"...
Кінчиться коляда бажанням:
„Дай вам Боже здоровля, дай Боже!
А в дому склінно!
В коморі збрійно!
У хаті ситно!
В дворі прибитно!
На хаті зілля!
В хаті весілля!
В кошарі вівці!
У пасіці бджоли!
На многі літа!
До кінця світа!"
На Поділлі новорічні бажання складають ось так:
„Сійся, родися, жито, пшениця, всіляка пашниця, на щастя, на здоровля, на цей Новий Рік, щоб вам ліпше родило, як торік!”
При цьому добувають з кишень жито, пшеницю та інше зерно, і сіють ним у хаті, по дорозі, навіть у церкві. На Свят-Вечір ставлять в куті сніп пшениці.
Частенько оці звеличування природи і хазяйства дуже гарно лучаться з релігійним культом христіянської віри, на що вказує, от хочби така щедрівка:
„...А зза той гори, зза чорненької,
Звеніли, звеніли.
Чотири воли в золоті горіли.
За тими вілми золотий плужок;
Божая Мати насіння носит
Насіння троє, не єднакоє:
Єдно насіня — зелене винце,
Друге насіня — яра пшеничка,
Трете насіня — ладан пахнячій.
Яра пшеничка на Божу Службу,
Зелене винце на причащання,
Ладан пахнячій до кадильниці..."
Та вже дуже багато росказують нам колядки про наш рідний побут. Ось послухаймо колядки, що описує двір хазяїна:
„У свого хазяїна весь двір на помості.
Радуйся, ой радуйся Боже!
Ворота с під злота, стовпи золотії,
Стовпи золотії, світлиці новії..."
Це значить, що колись наші предки мешкали не тільки в курних хатах і хижах, але теж ставили собі простірні дворища, що цілі були на помості, і криші у них були різьблені, і вікна розмальовані, і стовпи на воротах золочені, і в хаті блестіло золотом, та сріблом, та іншими дорогими прикрасами.
Інша колядка про господарський статок:
„У пана хозяїна на його дворі
Дай йому Боже щастя. — здоровля в його дому.
Та стоїть явор тонкий, високий.
На тім яворі три користоньки:
Перва користонька — яра пшениченька,
Друга користонька — яра пчілочка,
А третя користонька куни да бобри.
Яра пшениця —годовальниця.
Яра пчілочка — боговгодниця,
Куниж да бобри — на шуби добрі.
Вечір добрий!"
Пшениця, мед, куни і бобри це головний український продукт, що ним наші предки жили, і ним торгували. Пшениця-годовальниця, бо давала хліб на прожиток людям, бджілка боговгодниця, бо приносила мед і віск, що нього свічки горіли па Божу славу, а куни і бобри були на одежі. Значить, колись наші предки ходили у гарних і дуже дорогих одигах, в кармазинах і футрах бобрових і шапках соболевих, а шкірками з кун, як грішми платили.
Наші колядки і щедрівки багато теж розказують нам про народню ношу, хатну обстановку, ба навіть оспівують будову церков, малювання ікон, шиття церковних риз, тощо.
Ось для прикладу щедрівки :
"Ой вийшов загін,
Застукав у двір, з легенька.
Ой, вийди, вийди господинонько пишненька,
Розмовся з нами, щедрівниками з тихенька..."
„Красуня красна, волики пасла,
В ялині, гейже в ялині
При зелененькій долині,
Волики пасла, хусточку шила..."
вишивала сорочку, гаптувала жупан і т. д. Або:
„Там за горою, за камяною,
Там дзвін дзвонить.
Місяченько сходить;
Там наш Михасенько Церквицю мурує.
Срібла, злота потребує.
Срібла злота, діяменту,
Ще й до того і цементу.."
Або:
„Василева мати, пішла щедрувати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Пішла щедрувати, на ризи збирати.
Зібрала на ризи, та все золотії.
Понесла ті ризи до тої церковці.
Положила ризи в церкві на престолці..."
В деяких наших колядках аж світить наскрізь побут княжої доби. Деякі колядки і щедрівки зберігли сліди удільної доби дружинної і княжої, і нагадують історичні події, записані в нашій літописі, та збережені в устній словесности. Такі отже колядки і щедрівки треба вважати величальними піснями у честь давких героїв і князів. Цього роду пісні зберіглися найбільше в Галичині, на Волині, частинно на Поліссі. Бо тут на Галицько-Волинській землі, після погрому київського князівства татарами, дальше розвивалося те життя, яке виробилося в цілій удільній Руси-Україні у XII. ст.
(д. б.)
[Український Бескид, 11.12.1938]
На дружинний вік натякають ті численні колядки, що говорять про якісь далекі походи, здобування городів, про плавбу на золотих човнах, як для прикладу:
"Ішли молодці рано з церковці,
Гей, дай Боже
Стали вони си раду радити,
Радять радоньку не величеньку:
Ой, ходімож ми до ковальчика.
До ковальчика, до золотника,
Покуймож ми собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла,
Ой, пустимож ся на тихий Дунай,
Долів Дунаєм — лід Царгород:
Ой, чуємо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку —
Ой, дає на рік по сто червоних.
По коникові, тай по шабельці,
По парі сукон, тай по шапочці,
Тай по шапочці, тай по панночці"...
Це зовсім виразний спомин морських походів на далекі землі з деякими подробицями дружинного життя, нпр. яку плату давали дружинникові. Дуже часто згадується у наших піснях і колядках про ріку Дунай. А це є доказом для нас, що колись жили українці на Закарпатті ген аж над Дунаєм, і рікою Дунаєм, наче другим Дніпром запускалися далеко в південні краї.
На добування княжих городів натякає оця цікава коляда:
„Михайло коника сідлає,
Його батенько хороше питає: Синочку!
Нащо коня сідлаєш ?
— Таточку! Осідлаю я коня.
Сам поїду до царя
Добувати царства.
Я хоч царства не добюсь.
Та хоч ума наберусь,
Таточку!..."
Отож не були наші предки лиш тільки гречкосії, але багато мали боєвого духа, шукали слави і пригод, завзяті вої запускалися далеко в чужі краї і гартували духа у завзятих змаганнях.
Коляди дали теж початок нашій драматичній літературі, цебто нашим сценічним, театральним виставкам. Першою нашою сценою був вертеп, що й до нині по наших селах заховався. Вертепом називалася маленька деревляна хатка, в якій находилися картонові або деревляні фігурки, що зображували Різдво Ісуса, привіт янголів, прихід пастухів, поклін трьох царів, як Ірод стинав дітей у Вифлеємі, тощо. Один колядник ховався позаду і цими фігурками робив ріжні рухи, щоби подію з Різдва Христовою оживити і наглядніше представити. Інші колядники співали при цьому відповідні коляди.
Опісля, щоби цю поважну реліґійну драму трохи розвеселити, вставляли у неї відповідні сценки з народнього життя, і то веселі, комічні, нпр. як циган обманює мужика, як мужик ловить чарівницю, як козак лякає жида, як запорожця підпоюють чорти і хотять затягнути його до пекла, але він зривається і всіх розганяє. При цьому колядники говорили якісь промови, дотепи, співали веселих народніх пісень, і з цього почала творитися побутова комедія.
Згодом виставляли у вертепі не лише дії з історії Різдва Христового, але теж і страсти Христові, притчі про багача і Лазаря, про блудного сина, а опісля ріжні дії зі світського жаття, поважні і комічні. Вкінці замість деревляних фіґурок на відповідній сцені підставлено живі особи, і в цей спосіб народжувались дійсні нинішні театри.
Отож бачимо, що коляди відограли у нас дуже важну ролю. До різдвяних коляд, звичаїв й обрядів український нарід відноситься великим пошанівком, бо вони не є дитячою забавкою, як декому може здаватися, але вони займають велике значення в історії нашої культури. Саме оцими колядами, обрядами і звичаями наш нарід прикував до себе всякі орди та всяких кольоністів на наших землях, що злилися з ним в одну велику українську націю.
І ці коляди дальше у нашому народі живуть, і наростають. Співаємо старі коляди і творимо нові, відповідні нинішньому духові і часові переживань української нації
(д. б.)
[Український Бескид, 18.12.1938]
(докінчення)
Ось коляда нинішнього часу, дуже побутова і змістова:
"По цілому світі весела новина
В Вифлеємі чиста Діва породила Сина,
В яслах положила, в пелени повила
Сіном чистим, як лелія. Йому постелила...
Тамки поклякали для Божої чести
І складали тій Дитині, що хто міг принести.
Семен з Кут медочку, а Юрко ягницю,
А Юрко із Ясенова бриндзі бербеницю.
Олексій з Волині притащив пшениці
А Демид, наш брат з Поділля, дві теплі куниці,
Інвалід Кирило, що дістав дві рани,
Заспівав стрілецьку пісню про ті Бережани.
Зішли йому долю, зішли йому волю,
Щоб раділа наша Мати на широкім полі..."
Цікава теж своїм змістом коляда про Київ:
„Ой під Київом, над синім Дніпром, —
Грай коню! Грай, кониченьку, під пишним нашим гетьманом,
Там наш пан гетьман військо збірає,
Козаків, стрільців він заклинає:
Ой, ви козаки, січові стрільці, —
Беріть ви мечі, беріть рушниці
Не гайтеся ви, та прибувати,
Станемо Київ наш облягати.
Будем столицю ми добувати
Будем Москаля та виганяти.
Будемо гнати аж до півночі
Сам Господь стане нам до помочі.
А за цим словом, будьте здорові,
Стати на врага, будьте готові
Ісусу Христу ви поклоніться,
За Київ рідний ви помоліться,
Грай коню! Грай, кониченьку, під пишним нашим гетьманом!..."
Навіть визвольні змагання увійшли в наші коляди і щедрівки:
„А в чистім полі два яворочки.
Ой, дай Боже!
А межи ними світла світлонька
А в тій світлонці Стрільчик Січовий,
Стрільчик Січовий на ложу лежить
При правім боці шабельку держить.
Надійшла д'ньому Божая Мати
— Ой, синку, синку, вже би вставати..."
Або як дівчина вижидає стрільця з війни:
„Сподівалася та дівчинонька,
Ой, дай Боже!
З війни стрільчика та січового.
Та клала мости з дорогої кости.
Гейже мій милий з війни надїде
З війни надїде, на мости зїде..."
Отож бачимо, що українська коляда це неперебрана скарбівниця перел справжньої поезії й високого надхнення, тривка й ненарушима основа для творення літературних цінностей в европейському розумінні. Німецький поет й етноґраф Фрідріх фон Боденштедт. що здобув собі в Европі славу "відкривця" української народньої пісні, так писав про неї в передмові до німецького видання твору українських народніх пісень:
"Сонце слави українського народу зайшло, але в українських народніх піснях сходить ця слава, мов срібний місяць у літню ніч: це є відблеск величавого дня, що проминув, і заповідь нового, що прийде, як мине ніч!" Народні звичаї й обичаї, що витворені в нас й усталені перед віками, перемінюють український народній побут в якесь безпереривне, велике й величаве свято краси. Українські обряди, хрестини, весілля, похорони, українська коляда, щедрий вечір, веснянка, купайло, обжинки, чи вечір св. Андрія, це справді цілий світ глибоких душевних зворушень й естетичних переживань, яких нам щиро заздрить цілий культурний світ. Бо жаден нарід не має таких гарних коляд, щедрівок і празничних звичаїв, що наш український нарід. Бо в жадному народі віра й обряд не звязалися так тісно, і не зазубилися з народнім життям, звичаями, побутом і національними почуваннями, як саме в нашому українському народі. І цьої вікової звязи ніхто нам не розірве, навіть большевик!
Тож з пошаною зживаймось з нашими колядками і щедрівками, співаймо старі, вживаймось у їх традицію і зміст, творім нові, і співаймо щиро, щоб зростала в народі народна духова сила, і ширилась слава христіянської України!
[Український Бескид, 25.12.1938]
25.12.1938
