І. Локалізація і дослідження.
Опільський говір (інші назви: наддністрянський, галицький) поширений на теренах центральної частини Львівської, західної частини Тернопільської та північної частини Івано-Франківської областей. Єдиної думки з приводу меж Опілля у краєзнавчій літературі не існує. Географічно Опілля окреслюється межами північної частини Галицького, Рогатинським районом Івано-Франківської області і тягнеться аж до Львова. Однак це далеко не повний перелік територій, що входять до нього за даними етнографії та досліджень опільського говору південно-західного наріччя української мови.

За "Атласом української мови" межа цього говору проходить на заході по сучасному кордону з Польщею, тоді на південь, приблизно по лінії Немирів-Яворів-Мостиська-Добромиль через Старий Самбір, Борислав, Болехів до Надвірної. Звідси межа тягнеться на Коломию, Городенку і далі до Дністра. Як бачимо, межа в даному випадку проведена дещо умовно. Коломия -головне місто Покуття і, напевне, до нього ніколи не доходила межа Опілля. Та й, зрештою, крім мовних особливостей, є інші параметри, за якими розрізняють виділені райони.

На думку деяких дослідників, зараз територія Опілля охоплює окремі частини Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Північна межа проходить від Перемишля до височин Розточчя, далі підвищеннями Гологори і Вороняки до витоків Серету. Цією рікою східна межа тягнеться до р. Дністер. Правда, окремі дослідники східну межу проводять по р. Коропець, а інколи відсувають навіть до р. Збруч, хоч дані землі уже прийнято вважати подільськими.

Західна межа Опілля є такою. Від Перемишля вона проходить по лінії Борислав-Долина-середня течія р. Лімниці. Звідси вона іде рікою до Калуша, а тоді селами Боднарів-Майдан-Павлівка до Івано-Франківська (колишній Станіслав). Зауважимо, що сучасна Вовчинецька гора, розташована недалеко цього обласного центру (місцева її назва Бійна. - І. Д.), колись вважалася межею між Опіллям і Покуттям. Це видно з окремих документів початку XVI ст., коли велась боротьба Молдавії і Польщі за ці українські землі. Однак ця межа могла бути тимчасовою і пов'язувалась із військовим конфліктом. Зараз межа Опілля у Тисменицькому і Тлумацькому районах визнана такою: від с. Вовчинець через населені пункти Підпечари, Тисменицю, Пшеничники, Чорнолізці до с. Старі Кривотули, звідти на Колінці, Тлумач, Олешу до Дністра. Деякі вчені не погоджуються з таким розчленуванням і відносять до Опілля Тисменицький і Тлумацький райони повністю, а також більші частини Рожнятівського, Богородчанського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області. Хоча інколи (і ця тенденція зростає) останні райони пробують об'єднати у ще одну, п'яту зону Прикарпаття - Підгір'я.

Проте, варто зауважити, що межі між говорами, як правило, неможливо визначити абсолютно точно. Інколи буває досить складно встановити, де закінчується один говір і починається інший. В такому випадку ми звертаємо свої погляди у минуле, бо у розмежуванні такої діалектної одиниці, як говір, відіграють роль не тільки мовні явища, але й етнічні та історичні чинники.

З історії знаємо, що на землях Західної України в давнину проживали великі племінні союзи дулібів, хорватів, званих пізніше білими, а ще уличів та тиверців, котрі переселилися з Причорномор'я. Саме нащадки цих племен стали носіями різних говорів. Однак мусимо мати на увазі, що прямої відповідності між давніми племінними мовами і сучасними південно-західними українськими говорами немає. Більшість рис сучасних говорів розвинулася порівняно пізно, проте для збереження певних залишків давнини моноетнічне підґрунтя зіграло свою роль.

Так, очевидно, представники волинських та подільських говорів є нащадками дулібів і уличів, носії покутсько-буковинського говору - тиверців та сербів, гуцульського - хорвато-сербів, бойківського - нащадків стародавніх кельтів, лемківського - власне хорватів і т. д.

А ось мешканці Опілля, найвірогідніше, є нащадками об'єднання тих же хорватів і тиверців, які під тиском кочівників прийшли у Верхнє Придністров'я з межиріччя Дністра і Бугу. їх у подальші віки називали галичанами (звідси інша назва опільського говору - галицький).

Як було сказано вище, межа цього говору на заході проходить тепер по кордону з Польщею. Тут він межує з надсянськими говірками. Від надсян-ського говору опільський відмежовується ізголосами: рубель - павус - "рубель до воза", весна - яр - "весна", дуга - веселка - "райдуга", хата - халупа -"хата", лилик - пергач - "кажан".

Межа між опільським і бойківським говорами проходить трохи на південь від лінії Добромиль-Стрий-Самбір-Борислав-Болехів-Надвірна. Лексеми, які розділяють ці два говори, такі: лапати - їмати - "ловити", кіт -мачур - "самець кішки", вторік - літісь - "торік ", личаки - ходаки - "постоли", зимний - студений - "холодний".

Приблизно по лінії Коломия-Городенка і далі по Дністру опільський говір межує з покутсько-буковинським, від якого відрізняється словами: обрус - скатерть - "скатертина", торба - тайстра - "торбина", цілушка -окрайок - "окраєць хліба", яструб - половик - "яструб".

Межа між волинським та опільським говором тягнеться по лінії Белз-Великі Мости-Буськ-Золочів і також має цілий ряд диференційних ізголос: стрих - під - "горище", кусок - кавалок - "шматок", сінокіс - косовиці -косовиця", стайні - хлів - "будівля для свійських тварин", пулярес - мошонка-"гаманець". Досить умовною лінією ріка Збруч відділяє опільський говір від подільського, хоча перехідні елементи обох говорів існують від ріки Серет. Слова, які розрізняють ці говори, такі: заслабнути - занедужати - "захворіти", зачекати - почекати - "ждати", веселка - радуга — "райдуга", кугут — півень-"півень", личаки - верзуни - "постоли", встид - ерам - "сором" тощо.


Дослідження опільського говору в наш час тільки набирає обертів. Однак певні досягнення у його вивченні маємо з попередніх часів. Даної теми торкалися раніше Я. Головацький, О. Потебня, К. Михальчук, О. Собо-левський, Я. Рудницький, Й. Дзендзелівський, Ф. Жилко. Зараз опільську діалектну лексику досліджує 3. Бичко.

Уперше опільські говірки, осередком яких є м. Галич, виділяє Я. Головацький. У 1848 р. він виступив з доповіддю "Розправа о язиці южнорусскім і его нарічіях", де помістив їх разом із буковинськими та гуцульськими говірками до галицького наріччя.

Досить своєрідно підійшов до проблеми діалектологічного членування української мови видатний український діалектолог К. Михальчук. У своїй праці "До південноруської діалектології", написаній у 1871 p., він виділяв не тільки мовні особливості, але й врахував розміщення у минулому східнослов'янських племен, різні міграційні процеси, дані етнографії та топоніміки. Цікаво, що складена ним карта, на якій виділено межі опільського діалекту, майже повністю збігається з сучасними даними. А це означає, що хоча й минуло більше ста років і суспільство зазнало значних змін, пласт народної мови залишився майже незмінним.

На початку XX ст. спробу згрупувати українські говори зробив І. Зілин-ський у своїй праці "Проба упорядкування українських говорів" (1914). У західному піднаріччі дослідник виділяє дві групи говірок: волинські, північно-галицькі та надбузькі, з одного боку, і наддністрянські, подільські та пів-нічнобуковинські, з другого. Умовна лінія, яка вирізняє наддністрянський (читай: опільський. -1. Д.) говір, проходить через такі населені пункти: Рава-Руська, р. Західний Буг-Золочів-Тернопіль-Теребовля-Чортків-р. Дністер-Калуш-Борислав-Самбір-Яворів-Рава-Руська.

Опільський говір виділяє М. Наконечний у "Програмі з української діалектології"" (1941), а Ф. Жилко в монографії "Говори української мови" (1958) вживає на його позначення дві назви: наддністрянський або опільський. Наддністрянським досліджуваний говір названий у працях І. Матвіяса "Українська мова та її говори" (1990) та Й. Дзендзелівського "Конспект лекції з курсу української діалектологі ї-" (1966). Історично склалося так, що саме ареал поширення опільських говірок ліг в основу західноукраїнського (галицького) варіанта літературної мови. Сталося це у другій половині XIX - на поч. XX ст.

Даний варіант виробився внаслідок багатовікового політичного роз'єднання Західної і Східної України. Через це в західноукраїнській мовній практиці, як вважає М. Жовтобрюх, "цілком природно склалися деякі спеціальні риси, відмінні від усталених літературних норм загальнонаціональної української мови. Такі риси спостерігаються і в фонетиці, і в граматиці, і в лексиці, і в фразеології, і навіть в інтонації. Проте у попередні часи дана проблема у такому ракурсі не розглядалась. Тоді вважалося, що ніякого галицького варіанта української літературної мови не було і бути не може. На Наддністрянській Україні існувала тенденція не допускати до словника літературної мови жодного галицького слова. Але такий підхід несправедливий. Оскільки саме галицьким варіантом написані твори письменників "Руськоїтрійці", які закладали його основу, Івана Франка, Корнила Устияновича, Леся Мартовича, Михайла Яцківа, Степана Коваліва та інших.

Щоправда, в Галичині на чолі з тим же І. Франком розгорнулася боротьба за утворення єдиної літературної мови, яка мала на меті ліквідувати ті суперечності і протиріччя, які існували між двома варіантами української мови. Так у нас почав спрощуватися "галицький правопис", відбувається відмова від специфічних граматичних особливостей. Однак у сфері лексики та фразеології щодо своїх здобутків галицькі діячі не поступалися ні на крок. Свої лексико-фразеологічні форми вони вважали, за словами Івана Франка, "не краденим, а власним добром".

Дещо своєрідна ситуація склалася з даної проблеми у 1929 p., коли було укладено новий "Український правопис". Він був побудований на компромісі: українські за походженням слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені - згідно із західноукраїнськими. Даний підхід виявився дещо штучним, тому і не був усіма схвалений.

Правда, сама постановка питання про поєднання двох реально наявних варіантів української мови - наддніпрянського і галицького - заслуговувала на увагу. Такий симбіоз не міг, звісно, задовольнити тодішнє партійне керівництво і воно його швидко ліквідувало. Наступне видання (1933 р.) було зорієнтоване тільки на східноукраїнські правописні традиції і започаткувало подальше зросійщення української мови.

У наш час ситуація не краща. Бо якщо, з одного боку, східноукраїнські варіанти слів поширюються по всій території країни через телебачення і радіо (насамперед нагадаємо про незвичні для галичан наголоси у словах свята, кропива, черговий, течія, листопад та інші), то, з другого, галицькі діалектизми проникають у скарбницю загальноукраїнської мови досить рідко: брама, бульба, ватра, досвіта, звізда, красний, ладний, паска, ружа, тракт, фіра, хосен, шпиталь, яр (у значенні "весна") тощо.

2. Особливості говору в фонетичному та лексичному аспектах.
Опільський говір, що є, як було сказано вище, основою галицького варіанта української мови, має ряд фонетичних та лексичних особливостей, на яких ми спробуємо зупинитися детальніше.

До таких особливостей належать:
— вживання голосного звука е замість о після шиплячих приголосних (шестий, вчера);
— вживання голосного звука ьи на місці давнього наголошеного носового е після передньоязикових приголосних (взьити, дьикувати, шьипка, стирньи, термітьи, качьин);
- вживання голосного звука на місці давнього ненаголошеного носового е після передньоязикових (дисіть, місіць) та наголошеного після шиплячих (щісті);
- перехід наголошеного а в о перед в (провда, гров);
- вимова вставного звука н замість й після приголосного м (памніть, мньисо, мньи, мньитка) та перехід звукосполучень вн у мн (рімний, рімняти) і лк у вк (сопівка, горівка, могівка);
- перехід м'яких приголосних т, д у м'який к і проривний ґ (кісто, кьижко, кігнути, ґівка, ґідо);
- вживання голосного і замість и (вісадки, війшла, віпрала, вістояла, вістава);
- поєднання буквосполучення ьо, незвичного для української мови (пльотка, кльоц, пацьорки, кльош, шальовий);
- форми орудного відмінка однини іменників, прикметників та займенників на -ов (тов, теплов руков, зі мнов);
- вживання зворотної частки сі перед дієсловом та після нього (я сі бояв, я боявсі, я сі дивив, я дививсі).
- вживання займенника, що вказує на близький предмет (сей, ся, се) і на віддалений (тамтой);
- форма місцевого відмінка однини іменників чоловічого, жіночого і середнього роду з м'якими приголосними основи на -и (на кони, на тижни, на земли);
- форма родового відмінка однини іменників жіночого і середнього роду на -ів (бабів, селів, корів);

- форми давального і місцевого відмінка однини прикметників, займенників і порядкових числівників жіночого роду без кінцевого й (ті файні жінці, на наші хаті, в треті годині);
- форми 3-ї особи однини теперішнього часу дієслів II дієвідміни під наголосом з кінцевим твердим приголосним т (сидит, лежит) і не під наголосом без кінцевого т (ходи, роби, носи, коси);
- вживання голосного і замість я (кремениці, полиці, спідниці, киселиці);
- вживання слів без подвоєння приголосних (волосі, клочі, піддаші, вбрані, колосі);
- інфінітив дієслів стригти, пекти має форму стричи, печи.
Цікавими є і лексичні особливості опільського говору. Крім лексем, які відрізняються від загальноукраїнської норми окремими звуками (льон - лен, мед - мід, коноплі - колопні, часник - чисник, війт - віт, зять - зіть, ложка -лишка, цілувати - цюлювати, хвіст - фіст, буряк - борак, мандрувати -вандрувати тощо), у говорі є багато слів, які мають локальне значення.

До таких слів, які можуть бути варіантно-паралельними одиницями до лексем літературної мови, належать: банувати - "тужити", бахур - "хлопчисько", братчики - "братки", бузьки - "лелеки", бутлі - "скляний посуд", ватра - "вогнище", вилиці - "підборіддя", верета - "покривало", вуйко -"дядько", гаятися - "баритися", гичка -"гичка буряка чи картоплі", грань -"жар", ґазда - "господар", ґвер - "рушниця", досвіта - "до зорі", дудлити -"жадібно пити", доста - "досить", завірюха - "заметіль", задуха - "астма", запаска - "фартух", зизоокий - "косий", камізелька - "жилет", карник -"приміщення для курей", катир - "нежить", когут - "півень", красний - "гарний", кутас - "китиця", ладний - "добрий", логаза - "ячмінна каша", лукавий -"заздрісний", май - "травень", мешта - "туфлі", мрака - "туман", начині -"посуд", напасть - "проблема", напомацки - "в темноті", паскудний - "негарний", пательні - "сковорода", пинцак - "ячмінна крупа", подолок - "припіл спідниці", роскаль - "заступ", ріхтувати - "заготовляти", рушта - "решітка в печі", скоботати - "лоскотати", таний - "дешевий", теліпати - "трясти", твар -"обличчя", фіра - "підвода", цабанити - "нарікати", шалівка - "вузька гибльо-вана дошка", шарґа - "вітер з дощем", шваґро - "чоловік сестри", шкраби -"старе взуття", шпанувати - "натягувати", шутир - "щебінь", яр - "весна". Зрозуміло, що перелік опільських слів можна продовжити, адже, наприклад, тільки в одному селі Сілець Тисменицького району ми зафіксували більше двох тисяч лексем.

Ще один аспект, на якому ми хочемо коротко зупинитись, це наявність запозиченої лексики в опільських говірках. Як відомо, Галицька земля у часи свого найбільшого розквіту мала стосунки з різними країнами - Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Візантією, східними країнами. Разом із дипломатичними місіями чи купецькими караванами у розмовну мову галичан проникали і чужомовні слова. З тюркських запозичень назвемо: баламут, балабан, бугай, огер, дуди, капшук, качан, торба, очкур, тасьма, харчі. З німецької у нашу мову прийшли лексеми: бочка, гнида, кнут, котел, кульгатий, варта, бальок, гендель, гибель, кавалок, клямка, крам, куфер, ланц, льицтий, мус, пляц, решта, стрих, трап, тимкувати, цебер, шваґер, шмельц, штрика, файний та інші; з угорської: забобони (уг. babona - повір'я), ґанч, фапаті, цімбора, лаба, хосен, пулярис.

Та чи не найбільше у нас запозичень з польської мови, хоч до цього явища не можна підходити однозначно. Адже досі вважалося, що наявність польських слів у мові мешканців Галичини - це наслідок багатовікового перебування цієї землі під владою Польщі. Звісно, таку думку важко заперечити. Але ми думаємо, що дані слова збереглися ще з часів Білохорватської держави, коли до її складу входили не тільки галицькі землі, але й південнопольські з Краковом. Це видно з того, що ті слова, які у нас вважаються польськими, в самій Польщі є діалектизмами південнопольських говірок. Це слова багно, брама, вапно, гуз, жадний, зухвалий, калісони, мотуз, пархи, паскудний, покута, ровер, троха, сподні, сукенка, хапати, царкати (доїти), шмат, штурхати та інші. Крім цього, до нас через польську мову прийшли також наступні слова: брага (нім. Bruhe), булка (нім. Beule), бурштин (нім. Bernstein), ґвалт (нім. Gewalt), кафель (нім. Kachel), клецки (нім. Klosschen), ковдра (нім. Kolter), коновка (нім. Каппе), кроква (нім. Chraco), лата (нім. Latte), маляр (нім. Maler), скиба (нім. Skeebe), шинок (нім. Schenke), смалець (нім. Schmelz), шпилька (нім. Spille), штука (нім. Stuck); оцет (лат. ocetum), аркуш (лат. arcus), комора (лат. camara), мур (лат. murus), парафія (лат. parochia), слимак (лат. limax), цегла (лат. tegula); барило (фр. baril), пляма (фр. р1ате)та інші.

Безперечно, дана проблема потребує нових підходів і подальших досліджень. 
Загальновідомо, що народна мова та її говори є невичерпним джерелом глибокого і всебічного розвитку мови. Особливий інтерес становить лексика окремих говірок, тому що в словах зберігається немало скарбів матеріальної і духовної культури народу.

Систематичне збирання фактичного матеріалу з окремих говірок і говорів з метою глибшого вивчення діалектних особливостей мови має першорядне значення для науки. Лексика, як це давно встановлено, найбільш показова щодо тих процесів і змін, які відбуваються в сучасних говорах. Ці зміни зумовлюються різними причинами, зокрема впливом літературної мови.

Звичайно, лексика досліджуваного нами опільського говору в своїй основі є загальнонародною. Однак тут, як показали дослідження, ще збереглися слова, яких немає ні в літературній мові, ні в інших говорах. Але вони зникають, і саме це спонукало взятися за дослідження діалектної лексики, тому що зберегти її для науки дуже важливо.

За останні роки з активного фонду лексики відсіялась або відсівається насамперед значна кількість слів, які означають віджилі предмети і поняття, а також ті місцеві (локальні) слова, що мають відповідні усталені еквіваленти в загальнонародній українській мові. Цікаво, що саме останні визначають характерну особливість словникового складу говірок окремих сіл, складають специфічний запас лексики, хоча, можливо, і вони не становлять основи мовлення, яким є загальна українська мова.
http://www.info-library.com.ua/libs/kraeznavstvo/5...govir-sproba-uzagalnennja.html


 

Ви приїхали у Львів – вивчіть кілька львівських слів...