Написал olober olober: Эти люди не понимают фундаментальной разницы между Великим Вождем и бородатой женщиной... БОРОДА С УЖИМКАМИ БАБЫ НЕ ПРИЯТНА НО НАДО ПРОЯВИТЬ ЗАПАДНЫЙ ПЛЮРАЛИЗМ ============================= революционеры Киева и Северной Кореи - вперед! бородач научился ходить с ужимками девушки и смотришь на него с отвращением - но Запад говорит надо проявить плюрализм наступить на горло инстинкту и не плеваться а именно проявить плюрализм: - врать - но если бежит душа в пятки проявлять плюрализм и продолжать врать тебя разлюбит жена после плюрализма? дети вырастут и будут спать смешивая мужиков и баб? - не важно - надо проявить плюрализм - если кружится голова у пропасти надо проявить плюрализм и двигаться ближе к краю - революция всегда ведет к гражданской войне? но надо проявить плюрализм и не бояться - война сделает страну нищей? нищий будит чистить ботинки господину из США? но надо проявить плюрализм и поддерживать революцию в Киеве Гоголь сказал когда-то в сторону сволочи Белинского что позорил его письмами и распространял на всю страну - "вы сгорите как спичка и других сожжете" но писатели Некрасов и Толстой и особенно Горький кричали "пусть сильнее грянет буря" воодушевленные и прогрессивно настроенные проявили плюрализм и буря разыгралась и десятки миллионов погибли в гражданской войне когда революционеры Киева посылают танки с десантными войсками против своего народа и они отказываются стрелять революционеры расформировывают их как доблестную 25-ю бригаду ВДВ да! надо проявить плюрализм и стрелять из танков по народу - чтобы в учебниках истории революция керосиновая вошла устрашая потомков революционеры Северной Кореи и Киева - вперед! .

Ответ на комментарий Вячеслав_ПРОКОФЬЕВ # Вам то що, пане? Вимкніть та і все. Мені і голос і зовнішність подобається, і чоловік мене кохає ні на крихту менше, і за сина я не хвилююсь. А до того що ми танки посилаємо, то не дивіться "россію 24", а зайдіть на укрнет.

До речі, Ньюверз мені подобається набагато більше за Путіна.

Исходное сообщение laa_aal Вам то що, пане? Вимкніть та і все. Мені і голос і зовнішність подобається, і чоловік мене кохає ні на крихту менше, і за сина я не хвилююсь. А до того що ми танки посилаємо, то не дивіться "россію 24", а зайдіть на укрнет.

зачем? я Вам верю что не посылали танки с доблестными десантниками ВДВ и верю что их правильно расфомировали... а Вы то верите себе? .

Ответ на комментарий Вячеслав_ПРОКОФЬЕВ # Вибачте, помилково видалила останні коментарі. Щодо віри, ви не уявляєте як одночасно кумедно і огидно виглядає російська преса для киян. Скільки вони крутили "лівих" і старих записів аби тільки надати Майдану страховинного вигляду, скільки абсурдних нісенітниць розповідали. Я довго не могла втямити, як можна серйозно сприймати такі дурниці. Щодо мови, продивіться оце і ніколи більше не кажіть про матір. Утиски української мови з боку російської імперії. Накази, розпорядження, циркуляри та інші державні документи, які видавались на державному рівні. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів: 1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження. Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами». 1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління. 1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом. 1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися. 3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. 1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови. 1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України. 1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні. 1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою. 1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. 1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії. 1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві). 1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету. 8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою. 1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури. 1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині. 12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих. Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури. 1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі. 1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року. 1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою. 1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). 1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.) 1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей. 1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві. 1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу). 1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури. 1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности». 1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей». «Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни: * заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; * указ Миколи II про скасування української преси; * заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; * розгром товариства «Просвіта»; * зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; * депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру. 1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід. 1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині. 1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР. 1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації. 1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані. 1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції. 1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать». 1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина». 1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту. 1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У. 1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР. 1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей). 1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець». 1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина». 1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові». 1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві». 1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України). 1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік. 1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР. 1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.). 1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові. 1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших). 1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.). 1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». 1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР. 1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення. 1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР. 1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР. 350-річна політика русифікації триває, на жаль, і досі.

Ответ на комментарий laa_aal #

Исходное сообщение laa_aal Вам то що, пане? Вимкніть та і все. Мені і голос і зовнішність подобається, і чоловік мене кохає ні на крихту менше, і за сина я не хвилююсь. А до того що ми танки посилаємо, то не дивіться "россію 24", а зайдіть на укрнет.. :)

зачем? я Вам верю что не посылали танки с доблестными десантниками ВДВ и верю что их правильно расфомировали... а Вы то верите себе? .

. "350-річна політика русифікації триває, на жаль, і досі." ??? ==================================== Вы дали такое обширное полотно что не знаю с какого краю его комментировать ну думаю надо так сказать... величайшие классики мировой литературы всех времен и народов что дала Украина Вишенский Сковрода Гоголь Булгаков писали на русском языке или на малороссийском а на созданном искусственно языке польскими лингвистами и австрийскими штыками - нет ни одного шедевра и язык этот народу не понятен вот приеду тоже цитату интересную: =========== бостонский журнал "Лебедь" ============= ...А как же Валуевский и Эмсский указы, запрещавшие использовать малорусское наречие? Кроме Валуевского циркуляра и Эмсского указа, националисты в патриотическом угаре как-то насчитали еще около 180-ти (!) подобных запретительных административных документов Российской империи. Как всегда, конечно, без ссылок на источники. На самом деле все это полная чушь. И чтобы в этом убедиться, необходимо просто прочесть не выдранную из контекста цитатку, а весь текст того же Валуевского циркуляра. Он запрещал не малорусское наречие, а пропаганду южнорусского сепаратизма под прикрытием литературы для крестьян. В определенный момент о польской пропаганде сепаратизма среди крестьян Малороссии (под прикрытием литературного украинофильства) стало известно властям. Затем в январе 1863-го началось польское восстание. В этой ситуации даже «продвинутые» петербургские либералы-великороссы, пламенно защищавшие до этого момента «угнетаемых царизмом» малороссов, вдруг поняли к чему и кем была заварена вся эта украинофильская, литературно-языковая «каша». Смысл происходящего оставался не ясным лишь законченным идиотам. Как в такой ситуации действовало бы любое правительство любой страны? Естественно было необходимо предпринять действия, направленные на укрепление национальной безопасности. Именно поэтому летом 1863-го появился документ под названием «Отношение министра внутренних дел к министру народного просвещения от 18 июля, сделанное по Высочайшему повелению» [6]. Из текста, популярного среди «свидомых» Валуевского циркуляра, не сложно понять, что он не запрещал малоросское наречие и литературу, а лишь блокировал запущенные поляками и австрийцами механизмы сепаратизма под перекрытием украинофильского движения. И не более того. К тому же уже к 70-м годам цензурные ограничения, введенные в России в 1863 г., практически не действовали. Украинофилы свободно печатали всё, что считали нужным. Кроме научных работ, художественной прозы и поэзии на малорусском издавались большими тиражами дешёвые популярные брошюры для просвещения народных масс. При этом очень активно книги и брошюры на «украйинський мови» печатали «свидоми» поляки и «украйинци» австрийской Галиции, а затем завозили их на территорию Малороссии. К тому же в Вене издавались для подпольной пропаганды в России популярные социалистические брошюры на малоросском наречии. Кстати, хочу при этом заметить, что в то же время, австрийцы запретили ввоз на территорию Галиции любой литературы изданной в России. Там русский язык был фактически объявлен вне закона. Естественно, что на этот процесс не могла не отреагировать адекватным образом российская власть. Третьим отделением было установлено, что распространение австрийской подрывной литературы осуществляется через киевскую «громаду» (кружок украинофилов, преимущественно студентов и преподавателей, продвигавших идею воскресных школ с преподаванием на малороссийском) и «Юго-Западный отдел» Российского географического общества, основанный активистами этой «громады» (первую скрипку в нем играл Павлуша Чубинский – будущий творец «Щэ нэ вмэрла Украйина»). Александр II, к которому стекалась вся информация о деятельности малорусских украинофильских групп и их связях с заграницей, распорядился создать специальную комиссию, которой был подготовлен соответствующий указ, подписанный императором 18 мая 1876 г. в немецком курортном городке Эмсе. Он должен был, прежде всего, запретить ввоз на территорию Российской империи подрывной литературы и блокировать механизмы сепаратистской пропаганды внутри страны. Кроме того, как писал Сергей Щеголев в 1912-ом году, данный указ должен был «малорусскую письменность в возможной близости к малорусской народной речи (где её сфера обращения была природной) и воспрепятствовать искусственному введению в эту письменность неологизмов и употреблению правописания, отличающегося от изучаемого в государственной школе» [7]. Все эти запреты в большей степени оставались на бумаге и переставали действовать буквально через год-два после опубликования. К примеру, Валуевский циркуляр утратил силу в середине 1864 года сразу же после разгрома польского восстания. Эмсский указ официально был отменен в 1905-ом, но реально многие его положения никогда не действовали, а другие использовались выборочно. Как писал в своём исследовании Стебницкий: «В течение тридцати лет своего существования закон 1876 г., оставаясь, как общее правило, грозой для малорусского литературного движения и притом все усиливая раскаты своего грома и силу удара своих молний. В тоже время фактически, отдельными отступлениями цензурной практики, был в разное время отменен во всех своих частях» [8]. Это, со своей стороны, подтверждает интенсивное распространение украинофильской пропаганды в Малороссии и активное печатание малорусской литературы. Художественные романы, этнографические исследования, популярные просветительские брошюры для народа издавались как до, так и после Валуевского циркуляра и Эмсского указа. В 1890-ом в России было четыре издательства, которые специализировались на выпуске литературы на малорусском наречии. Десятками тысяч экземпляров издавались: Шевченко, Вовчок, Федькович, Коцюбинский, Грабовский и т.д. Об этом, к примеру, в 1903-ем году в своем письме писал известный классик малорусской литературы Иван Нечуй-Левицкий [9]. ............... ============ и вот два видео для Вашего развлечения гениальное исполнение Славы Косенко на литературно-музыкальном вечере в Музее Рондизма в 2013 г (на моем дне рождения) и посмотрите как восхищенно его слушает русская публика и хохочет с восторгом от украинского языка



============= .

Всі ці заборони були. Виправдання цього не змінить. В Київській Русі була мова, а язик був ординським. Росія -- нова назва Московії яку їй надав Петро Перший. Москву заснував київський князь Юрій Довгорукий, його і поховано тут у Києві. Вам це не про що не говорить? Про всяк випадок: Україна перекладається як «В стране», а не «Окраина». Лисицю і Ховрах українці читають у молодших класах з неменшою артистичністю. Спочатку не тямила до чого ви іі виклали, а потім зміркувала: «А може саме в тому і справа? Те що ми розуміємо змалечку до вас доходить (не в розумінні російської образи) у похилому віці?» Ті коментарі, що ви вклали збережені, втрачені інші. Ви писали, щось напрочуд: «Добре що ви спілкуєтесь українською, бо українці що плямують Росію російською мовою, те саме що цуценята гавкаючі на материнські груди». Я намагалась вам пояснити чому так багато українців говорять російською.

. "В Киевской Руси была речь , а язык был ордынским" как это понимать? зачем оправдываться? если (журнал "Лебедь" Бостон): "В 1890-ом в России было четыре издательства, которые специализировались на выпуске литературы на малорусском наречии. Десятками тысяч экземпляров издавались: Шевченко, Вовчок, Федькович, Коцюбинский, Грабовский и т.д." Википедия (запрещались Валуевским указом только идеологические авантюры против России): " К пропуску цензурой разрешались «только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы»[1]." а то что потерялось я могу повторить: я радовался что Ваш дневник на украинском языке потому что есть два ужасных дневника RadioHeads и Debut- вполне милых людей которые разжигают ненависть к России из лучших побуждений помочь украинцам сблизиться с Евросоюзом совершенно не понимая что подбрасывают хворост в огонь где будут гибнуть украинцы на Юго-Востоке Украины но им не жаль - видимо наивно думают "плохие" погибнут и бог с ними а "хорошие" останутся плохих не бывает людей - бывают заблуждающиеся... и поносят на русском языке Россию! и конечно напоминают неприятно младенцев что кусают грудь матери (потому что может быть оса под рубашкой...)... оса под рубашкой - хороший образ для - для телевидения СНН и Украины .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # На ваше перше питання знов велика відповідь — розуміти так як пишеться. Науково-історичне обґрунтування: Сергій КОВАЛЬ. ЧИЯ МОВА ВТОРИННА І ПАРОДІЙНА "І казали вони на мале – се велике, а справді велике намагалися зневажити та упослідити..." "Пізнайте правду, і правда визволить вас...". Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: "Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і, напевно, вірять у його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...". Щось подібне сталося з не одне десятиліття пропагованими московською імперією міфами про "вєлічіє і могущєство руского язика" ("ВМРЯ"), про "вєлікого Леніна", котрий "на ньом газгава-гівал". Ну і нехай собі тішаться московити тією "величчю", як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди. І сьогодні не лише десь там, у Москві, Твері, в наших-таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: "Ніякої української мови немає...", "Українська мова – то зіпсований полонізмами "русcкій язик..." і т.ін. Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: "українська й російська мови сестри"... Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорському конгломераті, нині іменованому "русcкім народом" – не "сестра", а "дочка" русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, котра, примхою долі доскочивши короткочасного, за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя. Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме так, російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, – замало того – пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови. Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. Біля вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб "Міськгазу" з написом "Аварійна газова служба". За совєтських часів напис звучав "Аварійна-я газова-я служба".В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси "Молочна", "Докторська". Вражена комплексом "ВМРЯ" продавщиця на цінниках написала "молочна-я", " докторска-я"... "Вам годиться ця синя торбинка?" – питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б "синя-я". Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", "мала", "печальна", "весела", "мудра", "дурна", "молода", "стара", "давня", "крайня", "зимня" і т.ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері "я" і отримаєте "руські-є" слова. Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють "яя" в словах, де "я" вже присутнє в слові українському: "давня-я", "крайня-я", "синя-я", " зимня-я". Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість "я" доточувалося українське слово "є". "Давні-є", "крайні-є", "сині-є", "тонкі-є", "давнє-є", "крайнє-є", "синє-є". І знову ці пародійні подвоєння "єє". Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших-таки слів "я", "є", "ні", "лє" (є, так), "ще", "що", "це", "де", "бо", "то". Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів ("є", "ні", "лє", "ні"), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності "новомови" для задурених краян, для дослідників майбутнього. Коли, хто і навіщо "бавився" у такі мовотворчі "ігри" – нині можемо тільки здогадуватись. Свою версію бачення давніх подій запропонуємо у заключній частині публікації, а наразі перейдемо до ілюстративної частини сформульованих вище постулатів. "Буду-ще-є", "на-сто-я-ще-є", "наступ-лє-ні-є", "напад-є-ні-є", "по-ра-жє-ні-є", "пора-бо-ще-ні-є", "по-бо-є-ще", "по-ні-маєш", "оглав-лє-ні-є", "заблужд-є-ні-є", "дє-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "росте-ні-є","лє-то", "є-с-ть", "є-що","є-то", "є-ті", "розум-є-ні-є", "глум-лє-ні-є" "і так далі-є"... Як бачимо, "ісконно русскіє слова" розкладаються на питомі українські складові. Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих у нашій мові займенників "це", "ця", "ці", позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на "о", "а", "ьі" та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних "л", "д" тощо. "Сон-це" – "со-Л-н-це", "сер-це" – "сер-Д-це" (більшість сусідів при вимові ті "л", "д" опускають). "Я-й-Це" – "я-й-Цо", "кіль-Це" – "коль-Цо" (від слова "коло"), "молодці" – "молод-Цы", "молоди-Ці" – "молоди-Цы", "сестри-Ці" – "сестри-Цы", "от-Ці" – "от-Цы", "стани-Ця" – "стани-Ца", "околи-Ця" – "околи-Ца", "столи-Ця" – "столи-Ца", "стори-Ця" – "сто-ри-Ца" і т.ін. ... "Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца..." "Цо", "цы", "ца" – немає в тамтешній мові таких займенників. Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів "вєлікого і могучєго", що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі. Сім днів ("тиждень" по-нашому) у сусідській мові іменується "нє-дєля". Недоречна калька з нашої логічної "неділі" ("не діло" – вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову "нє-дєля" – чи не забагато? Коли ж у вас "дєля", сусіди? Їхні квасні "патріоти" намагаються етимологію "нєдєлі" виводити від "нєдєлімая". Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і "так далі-є". Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів – "черная, красная, бєлая смородіна". Насправді смородиною від нашого слова "сморід" (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому стані "по річці") смороду не мають. Та що там "смородина"? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ "русски-є березки" носять запозичене, знову-таки у нас, наймення. Наші "бе-різки" ("бе"-руть із них "різки" для підмітання та "роздачі хльости" неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на "бе-резки". Але "резок" у російській мові немає, є "розги", себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися "бе-розги"..! Що ж до доточеного епітета "русскі-є", то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвезькими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку. Деякі, здавалося б на перший погляд, зовсім далекі від нашої мови, "російські" терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. "Сірники" (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять "самостійну" назву "спички" (замість скалки взятої "з пічки", не "с-печки"!) "Це-глина" там "к-ир-пич" (к теплу, "ір-ію "піч", знову таки не "к-ир-печ"!). "3-десь" (був "десь" далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як "с-где-то"). Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття "час" вони зробили одиницею виміру: "один час", "два часа" і так далі – є... Для найменування приладу з виміру часу "годинника" пристосували множину нашого слова "часи". Для означення 1/60 години — нашої "хвилини" (що наче морська хвиля накочується на берег вічності) вживається "минута" (похідне слово від нашого "минати", їхньою мовою "проходить"!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихай-лівських телеорадіостанцій, для прикладу, "мас-ковско-є" время 14 часов 25 минут" повинно звучати "масковско-є" время 14 временей 25 проходок"... Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов угро-фінських і татаро-монгольських народів: "арба", "арбуз", "дєньгі", "таможня", "ямщік", і несть їм числа... Детальнішу й повнішу інформацію про татаро-угро-фінські складові сусідської мови читач може отримати, простудіювавши фундаментальну працю "Мага Віра" Лева Силенка. А ми повернемося до заявленої теми. До речі, за Київської держави, до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися "Митищі" (великі митниці). Святослав Войовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не "Башню"), а на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка "я"). Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. "Долго-рукім" – поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь "довгі руки": не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така "професійна хвороба" у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується "російською", "довгі руки" звучать "длінниє". І князь по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім" (поняття "долго" ж у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя – засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало пер-шоім'я майбутньої "білокам'яної", від нашого-таки слова "моква" – мокровище, болотовиння) найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в слові "Довгорукий" "в" на "л" русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна "операція" у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова "Долгій". Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?». Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила. Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) — (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незай-шле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщини, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами "Загороддя". (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсь-ко-Київської). Порівняймо із "Заліссям" (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі. Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце: (Коші це) — осідок Коша, Січі. Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина). Інша річ — такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин і Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Читачу трішки знайомому із вітчизняною історією, зокрема з діяльністю князів бродників-бирладників, зрозуміло існування в Румунії неподалік Галича-Дунайського плата Бирлад, річки та міста з такою ж назвою. Збереглися вітчизняні топоніми, гідроніми, видається, і в таких далеких від наших теренів країнах, як Німеччина (земля Померанія, де помирали колись наші предки?), Франції (ріка Марна, себто некорисна, пуста?), Сербії (край Косово, косацький, козацький), Греції (острів Кос – те ж саме, що й Косово), Середній Азії (затока Кара-Бога-з-Гол, кара Бога з вершини, півострів Кос-Арал). Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, твань, багниста місцевість, це вже потім дячки "с" втулили), Мінськ (від слова "міняти"), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не "вольно" польською, не "свободньїй" російською), Кишинів (від слова "кишеня"), Брат-іслава (бра ти славу, брати слави), Букурешт (Букурешт(а) — там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів. Та й Будапешт (колись два міста: давніше Буда та молодше Пешт) наших витоків не дуже приховав. "Буда, будівля, будуватися" і сьогодні активно працюють у наші мові. Та то тема для окремої бесіди. Повернемося до основної розмови і ще раз наголосимо: сучасна так звана російська мова – це пародійне середньовічне "есперанто", штучно створене на базі русинської (української) мови і посутньо "статарщене" після того, як Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди. - Але ж на цьому "есперанто" створено визнану світом велику літературу, – скажете. Атож. Створено і визнано. Якби творіння однієї людини, поляка Земенгофа, вдалося прищепити сьогодні якомусь племені, то до кінця третього тисячоліття цілком вірогідна з'ява вагомої літератури на "есперанто". А гіпотетичні творці кривиць-кої відрубної мови київські відуни, брагмани, волохи були, вочевидь, не безталанніші від автора есперанто. Що ж до "ахів" та "охів" стосовно творів, писаних "російською мовою", то варто зазначити таке: ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства, так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених із сусідського плеча вдягачках. У першому виданні ми залишили поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує "масло слівоч-но- є", для салатів вживає "масло растітєльно- є", для змащення використовує "масло машінно-є". В нашій мові для кожного виду "масел" є своя назва: "масло", "олія", "мастило"... Проте найбільше недолугість "язика" впадає в очі, шемкотить у вуха при порівнянні пестливих суфіксів, наших різноманітних і милозвучних з їхніми одноманітними та шиплячими: Мам-уся мам-аша Тат-усь пап-аша Дорог-енька Дорог-енький дорог-уша Дорог-еньке Солов-ейко- солов-ушка Голів-онька- голов-ушка Дівчин-онька- дев-ушка Молод-ичка- молод-ушка Трав-ичка- трав-ушка Хат-инка- изб-ушка Колом-ийка- част-ушка Душ-енька- д-ушка Стар-енька- стар-ушка Баб-уся- баб-ушка Дід-усь- дед-ушка Жаб-ка- ляг-ушка Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль "аша", "уша", "ушка". І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності "ушечка", "юшечка" ("дорог-уша", "дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка", хр-юшечка"). Особливо знущально звучить "дев-чушечка" (яку тварину мос-ковин, татарин називають "чушкою", сподіваємося, читачу відомо). Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. Петр-ик-- Петр-уша Павл-ик-- Павл-уша Серг-ійко-- Серг-уша Ів-анко-- Ван-юша Окс-анка-- Кс-юша Катер-инка-- Кат-юша Над-ійка-- Над -юша Мик-олка-- Никол-аша С-ашко-- С-аша Трохи більше розмаїття, однак усе-те ж шипіння: "аша", "уша", "юша", "ш-ш-ш-ша"... Про "ніжність" сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"), у них "щелкает" ("соловей запел, защелкал"). Ну ніяк не можу уявити собі "щелкающего" соловейка, хіба що папугу, рахівницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон" жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці. Авжеж, пісня не може бути набагато ліпшою від мови, якою вона створена. Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо...". Побіжно вже висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови русинської (української) – київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь у другій половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів і родимичів, зазначимо принагідно. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто і завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах перенаселення не воно. Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве "кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. "Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми" – гласить літопис. – "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах". Вертаючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істотно не поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті домінуючі. Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся. Тоді ж йому створюється відрубна мова, що мала слугувати засобом відчуження від решти русинських племен, проте бути доста зрозумілою для засвоєння. Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну історію свого народу, погодяться з її кривицькими перебріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. Саме тому для полегшення запрограмованого прозріння засліплених нащадків у новостворену мову брагманами було внесено одразу стільки легкопізнаваних пародійних елементів. Постає запитання: якщо відуни справді знали майбутнє, знали про біди, що їх мали принести нащадки кривичів нащадкам рідного народу, то чому вони разом з володарями київськими не вжили більш радикальних заходів? Чому не обрали варіанта знищення потенційних гнобителів свого етносу, як те зробили кривичі (московити) згодом стосовно північної гілки русинів (новогородців і псковичів)? Важко сьогодні відповісти однозначно. Певно, найперше, відіграв свою роль гуманізм, добросердність нашого народу, наших володарів. Історики стверджують, що до прийняття християнства на Русі (Україні) смертна кара не практикувалася навіть до окремих злочинців, а тут ішлося про ціле плем'я. Цар Гатило свого часу пожалів Рим, Олег – Константинополь, Сагайдачний – Москву. Та ще, мабуть, знали волхви, що майбутнім тристолітнім підданством мусимо спокутувати гріх відступництва від рідної віри. Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії. Та багато з нас залишилося в рабстві духовному: в московській церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися. Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду", – речуть біблейські віровчителі. "Пустопорожнім мозок мій стає, – додамо від себе, – коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою". Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде. Писана ця розвідка особою, котра особливим пієтетом до сусідньої мови не відзначається, — зауважите і будете праві. Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999. Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню чудное мгновенье", — пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої "миті" – "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке "солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне" словосполучення з 3-х приголосних "мгн"... У нас ще "миг" є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів. Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування "мови", назвавши натомість той засіб "язиком" (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-ст-во"... Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ніє", сиріч) написала"? – питає один міліціонер у іншого. А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не "до-каз" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "величі та могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тель-с-тво" (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-літерного "атєльства"). Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради "лакомства неситого"... Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є... Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська "розкрутка" "язика", паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів "возз'єднаних", підбитих, загарбаних... Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема. Карб (жартівливий) Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш "доказ" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє--ль-с-т-ва) "? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою. Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше... За матеріалами брошури мав я доповідь на науково-практичній конференції "Буття українців" 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого доповненого видання "Синів РА з берегів ДніпРА" (Львів: Панорама) та була передрукована кількома столичними, обласними часописами. Публікація в "Літературній Україні" викликала "нє-годо-вані-є" деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам. На сьогодні назріла потреба у перевиданні "Чиєї мови...". Що автор і робить, долучивши до вже відомого читачеві тексту короткий порівняльно-етимологічний україно-москвинський словничок деяких засадничих слів і термінів. Звісно, не обійдеться без побіжних коментарів, іноді навіть розлогих і, безумовно, чогось на кшталт вступної частини (посеред книги?), з котрої і зачнемо. За час, поки розійшлося третє видання "мови", накопичилося чимало свіжої інформації, роздумів. Я навіть назву розвідки трохи поміняв, завершувальний епітет "зіпсована" на "пародійна". Гадаю, він більше підходить для словоконструкцій-одоробал ("доказ-атєльство", "надув-ательство", "розбір-атєльство", "вимога-атєльство", "наступ-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "напад-є-ні-є", "назва-ні-є", "зна-ні-є")... Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх "москофілів") Василь Аксьонов волає про примітивізацію, деградацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами, про що тут уже згадувалося (див. стр 20). Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з'яви своєї "язик" був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії "Колег", "Апельсинів із Мароко" має розуміння витоків "язика", і тому налаштований радикально. Вважає умовою збереження Московії від розповзання, розпаду – поглинання її Україною, в мовному плані насамперед. Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє "первородство" заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки – отримуй першоджерельну українську. І "Війна та мир", "Цусіма", "Мої університети" стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак читабельнішими у сьогоднішній круговерті. Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова... мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої держави. Два "наші" попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль. Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не "нацменшинський" Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців ув Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають. Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально. Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апологетів, москвинське "язичіє" поширює свої гангренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово "мать-пєрємать, б...". Принагідно зазначимо, що більшості зі згаданих і не згаданих тут апологетів доля тамтешнього, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії – природних, з України – найперше людських) у якомога стисліші терміни – їхнє завдання. Абись режисери дійства електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися, незлецько москвинів, українців частіше лобами зістукувати, щоби гризлися, гарикалися межи собою. На нещодавньому потайному збіговиську у Штатах один вихідець з України заявив: "Нам нужно всємегно поддєгжівать гускіх на Укгаінє, ібо ані – дубінка в нашіх гуках пготів укгаінцев"... Антиукраїнські нацменшинські партії, партійки – "гонів", "налів", "ністів", "лістів" (прогресивних, регресивних, агресивних) -слухняні виконавці згаданих вказівок. Тому, окрім мовної конфронтації, розпалюється й боротьба з народними звичаями, піснями, гумором, прадідівськими строями. І то не лише у нас, у Московії – також. Чого вартий накинутий вер-тухаями з "українських" телебачення, друкованих ЗМІ похід проти "шароварщини". Вже й у журналі, редагованому сином правдешнього Героя України, "шароварами, хрущами над вишнями" цюпає нам у вічі колишній дисидент із Франції. Нехай ліпше колорадські жуки гудуть над нашими вишнями? Так вони ж безгучно літають, пане Плюще (той, котрий Леонід). Уявляєте в Японії інтелігентський похід проти "кімоновщини"? Не заважають японцям кімоно, традиційна народна культура бути однією з наймодерніших націй. Та візьмемося нарешті до заявлених мовних вправ. Розглянуті на попередніх сторінках дослідження пари: "тиждень" – "нєдєля", "сірники" – "спічкі", "порічки" – "красная смородіна", "тут" – "здесь", "мова" – "язик", тим більше словоконструкції, неприховано отримані з наших слів дотуленням "-атєльство", "-лє-ні-є", "-є-ні-є", "-ні-є", "-є", "-я" і "так далі-є", ще раз наводити, міркую, не варто. Обмежимося дещицею знакових, на гадку автора, слів, термінів материнської та похідної від неї мов. З процесів творення сім'ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з'явитися у нас – "за-лиця-льник", в Московії – "уха-жор". Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенційної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, "за лиця" до неї вчащає. Аналог сусідський дуже вже далеко відбіг від "ходити". Мо', "ухі-жор", ходить, щоби "ухі нажрать-ся" на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік ("парубок" – у нас), "парень" (пари не має – у сусідів) знайшли собі дівчат. Засилаються "свати", особи, уповноважені "звати" дівчину до парубкового дому. За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус "наречених" (оголошених родові, громаді). У сусідів відповідно – "жє-ні-х", "нє-ве-с-та". Не знають він – ні куди та як, вона – з та ще не мала діла. Згодом відбувається "весілля" (веселощі для молодих, роду, громади), а потім "шлюб" (злюб) -у нас, у сусідів – "свадьба" (гуляння для сватів), а затим "брак". Ось тобі маєш, тільки побралися – і вже браковані? Чого бракує – харчів? Схоже на те. "Же-брак" (у нас) – бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. "Ні-щі-й" (у них) – навіть "щі" не їв, бідака. Від пари під боком молодиця стає "вагітна" (набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка "бере-менна" (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися. Згодом відбувається "народ-же-ння" (поповнення народу) "немовляти" (не мовить ще), тільки зіп'явшись на ноги, трохи навчившись розмовляти, вже "малюк". В москвинок – "рожден-і-є". "Малютка", "ма-лиш" (має лиш потреби). Наше "лиш" – ще незіпсоване, первозданне. Новому членові сім'ї найперше потрібне "годування" (від "годити"), на берегах Мокви – "корм-лє-ні-є" (традиційно спародійований "лє-ні-є-"м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорослих теж) треба "годувати", "корміть". "Не годовані є" вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують. І "виховання" (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, "ховати", аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування – "пітанія" (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (питання є). Хоч і побутує там поговірка "Даст Бог день, даст Бог піщу", однак питання "пітані-я" залишається завжди актуальним. Тож розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники "сні-данок" (сну дання, данець), "вечеря" (від "вечора") – вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на "завтра"? З "уж-іном" – взагалі тупик, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Терміни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і формувався при переселенні майбутній "язик". Кривицькі чоловіки-мисливці, вечеряти приходили в селища, споживали їжу "у жін" (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора "на завтра" сніданок. Відсіля й "завтрак" – вчорашні харчі на сьогоднішній ранок. "Не все ж навколо харчів, їжі крутиться. Мають і самостійні терміни. Ваша "лікарня" там "больніца", "лікар" – "врач", – хтось за "язик" заступиться. Справді, "боль-ні-ця", де кажуть "болю ні" "лікарі", а не "врачі" – ті котрі "врут". Брехнею болю не "вилікуєш". Ет, розписався... Для висвітлення заявленої теми багаторічна праця, вважай, цілого інституту знадобиться. Тож закруглятися буду потроху. Зупинюся ще на кількох позиціях. Зокрема, на схильності москвинів до гіперболізації у бік величі ("вєлічі-я"), аж до святості, розбивання лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації позичених термінів, понять. Найбільше вони полюбляють наш епітет "вєліка-я". І самозвана "Русь" їхня "вєліка-я", і війна, і революція (переворот більшовицький). Про вождів, государів (від слова нашого "господар") годі й говорити – мало не всі – "вєлікі-є". Навіть безпорадного, нікчемного самодержця Миколу II, котрого із сім'єю разом брутально знищили, десятиліттями ганьбили, опльовували, ниньки святим проголосили. Що не заважає у центрі столиці своєї тримати в шані та догляді мумію його вбивці. Наші "кущі" стали "кустамі", але залишилися "кущамі" в раю, лише наголос на "у" перескочив. Згадана вже "вечеря" в "ужін" перетворилася, однак у апостолів зі Спасителем наймення зберегла. Знову-таки згадувані "жебраки"-"старці" стали у тамтешніх літераторів поважними чоловіками похилого віку "старцамі". Наш "лихий" (злий, напасний індивід) перетворився у такого собі зуха, шибайголову. "Казак ліхой"... І "лихо" наше теж поміняло полюс на протилежний. Щодо прикладів зниження вартості термінів, то наведу їх лише два. "ОРА-ти" (дбаєш оРА ти) – священне дійство для основоположника рільництва на планеті РА-сина-укРАЇнця. "Радісно плуг землю оре!" – розшифрував московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої давності напис у святилищі "Кам'яна Могила" під Мелітополем. Москвинські дячки доклалися до десакралізації терміна. Тепер там "орать" – кричати, репетувати. Відповідник нашому "орати" – "па-хать", звично витягнене з нашої мови поняття ("па" – діставати для "хать", хати). І ще одне слово-помста своїм колишнім повелителям. Найперше Золотій Орді, за чийого сприяння оружного та фінансового (століттями розкраданої, призначеної для татар данини) загумін-кове Московське князівство в палки вбилося, сусідські князівства підім'яло. Столицю свою на Волозі, що колись РА на честь Бога сонця іменувалася, золотоординці назвали Са-РАй (запозиченням із нашої прамови). Кожен народ хоче бачити столицю свою раєм. У подяку благодійникам довголітнім москвини на "хлів" стали казати "сарай". Хтось закине: ти теж ідеш на повідку, допомагаєш своїми студіями сусідів лобами зіштовхувати. Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу своєму давати "від-Січ", "од-Коша" знахабнілим ідеологам, чий "хитрий писок" уже й не з-за спини (згадаймо знамениту Франкову формулу), а часто-густо на передньому плані вмощується. До слова, обидва прадавні знакові козацькі терміни наші (відганяти ворога від Січі, Коша) сусідською перекладаються тривіально "от-пор" (оружно відганяти напасників чи відбріхуватись, "отпіраться"). Бо не мали ніколи ні Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені запропонували одним-двома словами окреслити історію нашого народу, я зупинився б на щойно наведених "від-Січ", "од-Коша", так планую назвати наступне видання спарених брошур. Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як... Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів'я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому – під Полтавою, Крутами... Ну і, звісно, хто кому свою мову, спародіювавши, позичив. Авжеж. "Пізнаймо правду і правда визволить нас!" – повторимо вступну цитацію розвідки. *** «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови». (Григорій Квітка-Основ 'яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841) «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов'янських, не виключаючи т. зв. старослов'янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських». (Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; «Древність української мови», Одеса, 1880) ББК 84 (4Укр) К56 Коваль С.В. К 56 Чия мова вторинна і пародійна. — Чернівці: Зелена Буковина, 2006. – 32 с. ІSВN 966-8410-62-Х http://www.ukrlife.org/main/prosvita/koval.html Вибачайте, за посилання, але я не можу переказати усю Історію в коментарях: https://www.youtube.com/watch?v=jx9XuEccITE&li..._m_Ga4AeepDhutiDRC-lhhTvhW_UXu Ви й не уявляєте, як виглядає російське телебачення для світового суспільства)). Знову посилання: https://www.youtube.com/watch?v=l6ToTXAfVGY Як на мене , RadioHeads и Debut -- люди які втримуються в межах пристойності — більшість українців, завдячуючи анексії Криму і підтримці сепаратистів, починають люто ненавидіти Росію. До речі, дякую що познайомили мене з останньою.

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Иванка Беляева ‎Мы Вместе Это карта Украины с 1918 г., изданная в Австрии. В советское время за хранение такого - 10 лет тюряги. Как мы видим, здесь не только Крым был в составе Украины, но и Курская, и Воронежская обл. [666x393]

Исходное сообщение laa_aal Иванка Беляева Мы Вместе Это карта Украины с 1918 г., изданная в Австрии. В советское время за хранение такого - 10 лет тюряги. Как мы видим, здесь не только Крым был в составе Украины, но и Курская, и Воронежская обл.

это революционеры-бандиты-самозванцы учинили Ленин и компания стоит ли этакой картой в приличном обществе играть? .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # В пристойному суспільстві звісно варто. Але що ви вважаєте пристойним суспільством? Людину яка відкидає наукові досягнення? Користується науковою термінологією як заманеться, не усвідомлюючи значення слів, що використовує? Ось вам простіше для розуміння роз’яснення: Российская история построена на лжи - и в этом корень проблемы. В музеях по всему миру представлена экспозийция Китайского шелкового пути, трипольские телеги, кони, керамика, украшения, только не в совке, не в России прежней и не в теперешней. Суворов отправился с армией в Альпы по древнему трипольскому пути, а иначе он был бы идиотом, угробившим армию. пора вскрыть эту ложь и закончить эту тему: [614x699]

. по поводу украинского и русского языка - цитата огромная - надо изучать я прочел что-то на счет буквы "Я" и ничего не понял не могли бы Вы своими словами объяснить это "я" как оно с украинского перешло в русский - что как я понял утверждает автор... и кто автор - любопытно... .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Кидайте увесь той клапоть до гуглівського перекладача і не мучтесь. Автори вказані в кінці статті. «Я» не перейшла до російської, а була недоречно повторена в українських словах: синя — «синяя», зимня — «зимняя». Треба читати, а якщо хочете побачити історію очами українців, то й дивитись.

.

ХОРОШО УЛИЧИЛИ ВО ВРАНЬЕ - ПРАВДА БЕЗ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ А ПОД КОНЕЦ ПРОСТО НАВРАЛИ ПО ПОВОДУ ВОДЫ В КРЫМУ может все так... - а может все не так... не ясно - сомнения породили но правда доказательств - не привели ну про консерваторию может и правда... - но расследования нет до сих пор кто стрелял и не с проста если бы люди скинутого президента - раскопать было бы не трудно... да и есть видео из переговоров лидеров Евросоюза - версия что их нанимало руководство майдана говорят "на самом деле это яхта другого" может да а может нет? остается брать на веру но вранье в финале все впечатление перечеркнули - дескать воду не перекрывали в Крым а газеты украинские пишут почему перекрыли - что нет договора и прочие уловки... эх... зря смотрел... ======= .

Исходное сообщение laa_aal Кидайте увесь той клапоть до гуглівського перекладача і не мучтесь. Автори вказані в кінці статті. «Я» не перейшла до російської, а була недоречно повторена в українських словах: синя — «синяя», зимня — «зимняя». Треба читати, а якщо хочете побачити історію очами українців, то й дивитись.

(перевод - буква «Я» не перешла в российский язык, а была неуместно повторена в украинских словах) как это? - с русского в украинский? со нового языка - введена в старый язык... === я не понял на счет "я" - получается что это украинское явление в русском ну допустим - а почему нет? - что это влияние Украинского что он первооснова какой вывод? вывод что это - один язык украинцы породили а русские заимствовали я не возражаю но так заимствовали что Гоголь стал на нем писать - величайший писатель всех времен и народов а до него? поэтому и Вишенский и Сковрода - пишут так что я легко читаю а вот современные тексты надо переводить переводчиком вывод? классики всегда ближе к основе любого языка - в данном случае украинского языка украинского который понимает русский человек - значит это один язык с вариациями? А ЕCЛИ НАОБОРОТ ============ синяя и синя птица взяли из русского повторение "ЯЯ" и ввели в украинский где было одно "Я" когда? после Вишенского? может быть следовали за говором народа в одной стране а ухо и чувство и разум - допускает оба варианта .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Пане, прочитайте повністю. Гаразд? Потім добре продивіться дати заснування міст — російських і українських. Користуйтесь перекладом. Сковорода багато чого писав «тодішнім жаргоном винесеним з академії, виказуючи повагу до бідноти і селянства» — це майже російська. Проте в нього чимало творів справжньою українською мовою. Вишневський — радянський прозаїк, мені не віриться в його мову. Щодо популярності його творів в Україні, вбийте прізвище в гугл і позначте сторінки «тільки українською». Можете порівняти з Коцюбинським, Лесею Українкою, Тарасом Шевченко, Ліною Костенко. Можливо ви маєте на увазі Івана Вишневського — монаха, який боровся з католицтвом? То він не писав на мові. Він в двадцять років поїхав з батьківщини, не мав хоч якої ґрунтовної освіти і молодість провів розгульно. Популярність його ще менша ніж у першого. Хочу сказати, що дуже малий відсоток українців хоча б чув про Вишневських. Можливо, я помиляюсь і першого вивчали у радянських школах? Відкрийте «Тіні забутих предків» Коцюбинського. Взірець мови, як на мене. Ви «спотикаєтесь» ще й тому що в подібних словах ми по різному ставимо наголос. Серед и на — сер е дина. Ймовірно і читаєте мої «е» «и», як російські «е» «и», а не українські — співзвучні «э» «ы».

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Ще ж не було висвітлення каналу.)) Ви передбачаєте майбутнє? Послухайте що про нього скажуть, а потім вже шкодуйте. Вони не тільки росіян на брехні ловлять, українців також.

Исходное сообщение laa_aal В пристойному суспільстві звісно варто. Але що ви вважаєте пристойним суспільством? Людину яка відкидає наукові досягнення? Користується науковою термінологією як заманеться, не усвідомлюючи значення слів, що використовує? Ось вам простіше для розуміння роз’яснення: Российская история построена на лжи - и в этом корень проблемы. В музеях по всему миру представлена экспозийция Китайского шелкового пути, трипольские телеги, кони, керамика, украшения, только не в совке, не в России прежней и не в теперешней. Суворов отправился с армией в Альпы по древнему трипольскому пути, а иначе он был бы идиотом, угробившим армию. пора вскрыть эту ложь и закончить эту тему:

УКРАИНЦЫ РУССКИЕ ОРДА - И ИЗУМИТЕЛЬНЫЙ РЕЗУЛЬТАТ ====================================== мне нравится что флаг взяли россияне у Золотой Орды а язык взяли у украинцев как они считают - на этом языке написаны величайшие шедевры всех времен и народов что дали Украина и Россия миру Сковроды Вишенского Булгакова Державина Пушкина Гоголя Достоевского и с этим флагом украинцы и русские и татары и узбеки и т.д. громили - Наполеона и Гитлера брали Париж и Берлин - утверждая мир - как норму Это русский царь Александр I остановил бандита-революционера Наполеона и стал прородителем Лиги Наций и стало быть и ООН: вот его слова: "...установить положение международного права на ясных и точных основаниях» и, после повсеместного умиротворения, «учредить лигу, постановления которой создали бы, так сказать, новый кодекс международного права, который, по утверждении его большинством европейских держав, легко стал бы неизменным правилом поведения кабинетов, тем более что покусившиеся на его нарушение рисковали бы навлечь на себя силы новой лиги..." все это лишний раз убеждает в мысли Достоевского что русский характер - удивительно приветлив ко всем народам мира .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Я ж не кажу, що російська мова негарна, просто вона не є праматір’ю української. А українська мова аж ні як не вторинна і штучна. З перерахованих письменників лише Сковорода писав мовою, та далеко не все. Хоча, ви так і не відповіли якого саме Вишневського маєте на увазі. Я не намагаюсь принизити здобутки відомих росіян. Я хочу щоб до українців, їх історії, мови, культури і досягнень ставились з повагою.

. конечно речь идет об Иване Вишенском - который как воду глядел... .

Ответ на комментарий ЮРИЙ_КОСАГОВСКИЙ # Мій батько — радянський україномовний письменник і журналіст, я добре знаю яка тоді була цензура і які держзамовлення виконувались. В суперечки, щодо творчості Івана Вишневського вступати не буду — не цікавлюсь релігійними творами. Все що я могла сказати про його «мову» я вже сказала.