Не збиралася писати щось в цей щоденник, але не витримала. Подіями на Майдані, так чи інакше, схвильована вся країна і я теж до неї належу, хоч людина і вкрай маленька — звичайна домогосподарка, мати маленької дитини. Власне, я не обізнана у політиці, тому якщо хтось тут з’явиться, зверніть мою увагу на помилки і нісенітниці.
Я підтримую Майдан, хоч і не можу бути з ним фізично. Чоловік їздить туди у вільні хвилини, поміж роботою, возить харчі і речі. Дуже переймаюся долею людей, що там знаходяться — після заяви Яценюка: «Партія Регіонів готує провокацію: хочуть підкинуть мертві тіла і почати криваву різанину», я досі не можу заснути. І, так само сильно, переймаюся долею України, її майбутнім. Як і більшість громадян я приєдналась до протестів після ночі з 29 на 30, до цього за подіями не слідкувала, принаймні не настільки пильно.
Я підтримую прагнення приєднатись до Європейської громади, не за ради міфічних економічних здобутків, а за для перейняття їх культури відносин, зокрема поміж владою і громадянами. За для того, щоб захиститись від проявів тоталітарного, вкрай централізованого режиму. За для захисту від таких, мілких побутових речей як: вивіз сміття до найближчого лісу; засилля целофану що не переробляється; відсутності сортування сміття в оселях; ганебного ставлення до природи в цілому; від загально-громадянської неохайності в містах сумісного користування і зневажливого ставлення один до одного. Речі дурні, дрібні і можливо важливі лише для мене. Є ще і великі речі, від котрих я хочу відгородитись кордоном ЄС. Це суцільна корупція: в органах державної влади, державних службах, лікарнях, ЖЕКах і навіть в комерційних підприємствах — так звана система відкатів. І це «царизм» влади, яку вкрай рідко карають за злочини, яка за допомогою поліції, податкової, суду позбавляється від конкурентів і просто незадоволених її діями людей.
Я не ділю Українських політиків на правих і лівих, ПР і опозицію — і в тих, і в інших був час і шанс щось змінити. Мене вкрай лякають силові методи придушення протестів — вони кричать, про те ким влада вбачає своїх громадян. Мене жахають майже неприкриті погрози і залякування у бік людей, які не бояться висловлювати власну думку. Мене шокує, що встигли заарештувати і засудити протестувальників, а винні в тій страшній бійні досі ходять серед людей. Це злочин, а значить влада у нас, все ж таки злодійська?
На рівні з цим, мене вкрай пригнічує і засмучує, що найменше, злочинна безвідповідальність опозиціонерів. Якщо вони і не знали напевно, то принаймні мали передбачати розвиток подій. Я, кілька годин тому, дізналася, що за день до трагедії було відомо про провокаторів не тільки політикам — усім, а напередодні відбулася бійка з Беркутом. Опозиційні партії, лідери — ви закликали на майдан людей, ви бачили, не могли не бачити, що навколо них діється (якщо не бачили, то взагалі не маєте права зватись лідерами). Як ви сміли полишити їх без підтримки, без, що найменшого, захисту? Мені не хочеться вірити, що підлітків там залишили навмисне, але здалеку ваші дії виглядають саме так. І саме вам, це принесло величезну підтримку народу.
Я розумію, що тим хто зараз мерзне на Майдані потрібні керівники і координатори з правовими привілеями. Але, чи є серед них хтось заслуговуючий довіри? Чи хоча б, дехто з довготривалим планом? Я не бачу і самого тьмавого малюнку майбутнього. Можливо, треба відстоювати не політиків, а реформи, права і прагнення? Поміркуймо самостійно, що ми жадаємо від майбутнього? Які саме нам потрібні реформи? Яка виборча система і форма правління? Необхідна областям, містам, селам самостійність від «центру», чи буде тільки заважати? Які саме державні структури треба розігнати негайно, або, можливо, їх зовсім і не треба розганяти? Хай наші гасла складаються не з образ і погроз, а з вимог бажаних змін!