– А куди ви дзвоните?
– Та недалеко...
– Тому, хто востаннє бачив вашого чоловіка? Годі вам. Йому, певне, вже набридло відповідати на ваші запитання. А крім того, я не просив вас туди дзвонити.
– А куди? – злякано, немов торкнувшись пальцями волохатої гусені, жінка поклала трубку.
– Кому ж, як не братові?
– Це неможливо. Адже...
– Мені потрібна карта і не одна, а десять, двадцять. Бо що, власне, можна зробити з однією фотографією і старою коробкою сірників? На відміну від вас, я маю винюхувати небезпечні місця – служба мене зобов'язує. У щойно завіреній вами заяві чітко написано, що ви обіцяєте подавати всі відомості. Гадаю, ви можете це зробити.
– Брат знає. Нема нічого, що могло б допомогти вам, – він сам усе розвідав.
– Яка самовпевненість! Тоді нащо ж ви мене найняли?
– Бо я більше не могла ждати.
Цит. по: Абе Кобо. Жінка в пісках: Романи / З яп. перекл. І. Дзюб; Передм. М. Федоренка. –
К.: Дніпро, 1988. – 603 с. – (Зарубіж. проза. ХХ ст.). (С. 397-398.)
