На стежці коло запасного виходу хтось до мене озвався. Дочка управителя. Вимагала йо-йо. В першу мить я хотів відповісти, а потім з переляку мало не кинувся тікати. Обіцяв дівчинці іграшку не я, а маска. Ледве стримуючись, розгублений, я тільки жестами зумів показати, що не розумію, про що йдеться, – нічого іншого не залишилось. Вийти із скрутного становища можна було лише так: дати їй зрозуміти, що вона переплутала мене з кимось іншим. А може, вона наївно думала, що оскільки «маска» й «бинти» – брати, то обіцянка одного автоматично поширюється на другого?.. Та ні, такий оптимістичний висновок був цілком розбитий наступними її словами:
– Не бійтеся!.. Ми ж граємо в таємницю...
Невже на самому початку розкусила? Яким чином? Де я дав маху? Може, крізь замкову щілину підглянула, як я надівав маску?
Але дівчинка крутила головою і тільки повторювала, що не розуміє, чому я вдаю, ніби не розумію. Невже маска не здатна обдурити навіть очі недорозвинутої дівчинки?.. Е, ні, скоріше тому, що дівчинка розумово відстала, вона змогла побачити мене наскрізь. Так само, як масці не вдається ошукати собаку. Цілісна інтуїція дитини часто виявляється гострішою за аналітичний погляд дорослого. Але ж звідки взялася така вада в маски, яка зуміла затуманити очі навіть тобі, близькій людині?
Е, ні, значення цього досвіду не таке просте, як пошуки алібі. Несподівано я помітив бездонну глибину цієї «цілісної інтуїції» і вже не міг погамувати тремтіння, що поступово наростало. Та ж таки інтуїція підказувала, що весь мій досвід, накопичений за цілий рік, може розсипатися на порох від одного удару... Сама подумай, хіба це не означає, що дівчинка не опинилася в полоні зовнішнього вигляду, а побачила мою суть? Напевне, вся моя поведінка в очах дівчинки була надзвичайно сміховинною.
Нараз жагучість маски і злість на п'явок здалися мені нестерпно беззмістовними, а трикутник, обертаючись зі скрипом, мов карусель, у якій вимкнули мотора, почав помалу зупинятися...
Залишивши дівчинку перед дверима, я виніс йо-йо. Вона ще раз тихо прошепотіла: «Ми ж граємо в таємницю», – а потім по-дитячому, не в змозі приховати усмішки в кутиках рота, намотала на палець нитку й побігла вниз. Без ніякої причини на моїх очах виступили сльози. Я вмився, витер мазь, потім змастив обличчя клейкою сумішшю і надів маску, але вона чомусь не прилягла щільно до обличчя. Байдуже... Я був сумний, як поверхня тихого озера під захмареним небом, проте з незмінною впевненістю нагадував собі, що треба повірити дитячим очам. Кожен, хто по-справжньому хоче спілкуватися з іншими людьми, має тільки один вихід – спершу повернутися до тієї самої інтуїції.
Цит. по кн.: Абе Кобо. Жінка в пісках: Романи / З яп. перекл. І. Дзюб; Передм. М. Федоренка. –
К.: Дніпро, 1988. – 603 с. – (Зарубіж. проза. ХХ ст.). (С. 352-354.)