Так хочеться сказати до тисячі слів,
Але мовчить в мені натхнення знову.
Я згадую частіше моїх вчителів,
Що вчили так любити свою мову.

Писати щиро й палко, щоб всесвіт почув,
Але я як німа, глуха від роду.
І знову безголоса у простір кричу,
Відхрещуюсь від долі нагороди.

Навіщо ти кидаєш ці стислі слова?
Для чого я іду кудись без волі?
Не треба мені слава твоя світова,
Я хочу лише вірної любові.

Діана Білик ©13 травня, 2014