Секрет «Формули успіху» 
Михайло Дубінянський публікує свої статті рідко, але написані вони в нього дуже фахово. Їх навіть можна назвати програмовими, в тому розумінні, що розкривають якусь актуальну тему. Остання стаття автора на УП називається «Формула успіху». Але оскільки мислення у пана Михайла ліберальне, то автор змушений жертвувати талантом заради торжества ідеологічної доктрини.
Зараз Дубінянський непрямо критикує національну ідею. Ні, не нашу, а африканську. Так уже вийшло, що найкращою ілюстрацією того, що національна ідея визначає рівень розвитку економіки країни, є модель суспільного устрою у т.з. «азійських тигрів». Дубінянський пише про Південну Корею та Сінгапур, але сюди ще відносяться Тайвань, Гонконг і меншою мірою Малайзія з Таїландом. У Філіппін та Індонезії справи йдуть значно гірше, тому «тиграми» їх не вважають.

Цілком слушно автор наводить приклад з ліками, про ефективність використання яких свідчить не тільки те, скільком людям вони допомогли, але й могили на кладовищі, тобто те, скільком - не допомогли. В контексті цього читач вже сподівається, що пан Дубінянський розповість йому про «формулу успіху», але автор лише констатує кількість «могил», тобто тих країн, в яких економічного чуда не сталося. Таких виявилось більшість. 
В цих країнах були харизматичні лідери, була боротьба за незалежність, була і є національна ідея. От тільки після здобуття незалежності жити стало не набагато краще, ніж це було в часи колоніалізму. Країни, що здобули суверенітет, попали у кабальну залежність від транснаціонального капіталу. Ну, і як завжди, криза, розвал економіки, військові перевороти, організовані колишніми соратниками, і, як наслідок, – усунення від влади колишніх харизматичних персон.
Чому так вийшло? Розкриємо читачу секрет, який не зміг, чи не схотів розкрити М.Дубінянський. Власне, формула успіху, як і формула не успіху, одна і та ж сама. Розглянемо цю проблему на конкретних прикладах. Історія Сінгапуру – унікальна і неповторна, тому варто зосередитись на більш-менш типовій історії Тайваню і Південній Кореї. Спільне в них те, що ці країни здобули незалежність завдяки США. Без присутності американської армії на території цих країн їх би просто не було. Але на цьому роль визначна американців і закінчується.
Чим ці дві країни відрізняються, скажімо, від країн Африки або Індонезії, про які пише Дубінянський? Можна, звичайно, сказати про конфуціанську етику, яка відсутня в Африці. Але конфуціанська етика вторинна по відношенню до народу і його культури. Так, чорна Африка на момент появи колонізаторів мала істотний цивілізаційний розрив з країнами-колонізаторами. Але Африка Північна, ісламська, великого цивілізаційного розриву не мала. В усякому разі, він був не більший, ніж у китайців та корейців з одного боку і у європейців з іншого. 
Однак є чинник, за яким «тигри» разюче відрізняються від країн Африки, Індонезії, Філіппін, Бангладеш та інших країн, що розвиваються. «Тигри» - мононаціональні держави. Звісно, що своєю мононаціональністю вони завдячують тривалій державницькій традиції, коли національні меншини було асимільовано. Мононаціональність – для тих, хто в танку, - це відсутність трайбалізму – бича державності в країнах Третього світу.
Щоправда для «азійського чуда» потрібна наявність ще двох чинників: авторитарного режиму, що вберігає соціальний казан від вибуху, і національної ідеї, що консолідує суспільство. З першим в африканців та азіатів було все в порядку, а от національна ідея заломлювалась через призму трайбалізму.
У Африці та вищеназваних країнах ще до приходу колонізаторів була чудернацька мішанина феодалізму з родоплемінним устроєм. Колонізатори лише законсервували існуючий стан справ. Націй, як таких, не було. Племена розмовляли різними мовами, а кордони колонізатори провели по річкам, меридіанам і паралелям, так що одне плем’я могло бути в складі кількох держав. Під час боротьби за незалежність людей об’єднувала ненависть до колонізаторів, але як тільки незалежність була здобута, згадалися старі образи. Реально новоявлені диктатори могли опертися тільки на вузьке коло своїх одноплемінників, а це, в кращому разі, кілька відсотків населення. Однак, великого вибору в них не було і тому за лояльність одноплемінників довелося закривати очі на корупцію. А корупція, як іржа залізо, точила державний механізм. В результаті майже у кожній з країн Третього світу бачимо невеличку групку людей, що наживаються на цивілізаційній відсталості своїх співвітчизників.
Численні військові перевороти тимчасово випускали пар у суспільстві, найбільших корупціонерів розстрілювали, але принципово ситуація змінитись не могла, оскільки трайбалізм подолати не вдалося. А це значило, що розширити соціальну базу авторитарних режимів було неможливо.
З часом і в Африці асиміляція буде нарощувати оберти. Нація, за однією з теорій, виникає внаслідок інтенсифікації комунікації. Але на заваді цьому стоїть неписьменність населення та відсутність в багатьох районах радіо і телебачення. Однак, час працює на націю.
Ще одним африканським феноменом є наявність, наприклад, в Алжирі, місцевого аналогу наших «донбасівців». Справа в тому, що стан арабської мови в Алжирі дуже вже нагадує стан української мови в Україні. Наприклад, в містах більшість населення говорить французькою. Мовна диферентація, звісно ж, не сприяє успішній національній консолідації.
Як бачимо, одна проблема породжує іншу. Трайбалізм з одного боку сприяє поширенню корупції, а з іншого, корупцію в свою чергу не можна побороти без утворення нації в державі. Кожний представник якогось племені діє виключно в інтересах племені. Не можна, наприклад, створити загальнонаціональну партію, яка б виражала загальнонаціональні інтереси - інтереси всіх жителів країни.
Ну а нам що з того? В нас трайбалізму, в африканському розумінні цього слова, не існує. Правда, з приходом до влади ПР і розставлення на всі ключові пости в державі «донбасівців», ми фактично маємо в Україні трайбалізм в чистому вигляді. Наслідок виявився також африканський: якщо Ющенко лише здавався президентом Західної України, то Янукович уже є президентом тільки Східної України.
Дубінянський закінчує свою статтю констатацією факту відставання України від передових країн світу. А між рядками читається авторський ліберальний заклик: «Братія, возлюбім друг-друга!» Але «братія», і ми це добре знаємо, не возлюблять одне-одного.
Чим все закінчиться? Сподіваюсь, що диктатурою, на зразок Південної Кореї. Бо якщо ні, то буде, як у Африці. Звісно, до диктатора Янукович не доріс і не доросте. Потрібен не просто диктатор, а такий диктатор, як Чан Кайші, що спирався на масову партію Гоміндан і на національну ідеологію. Але поки Україною будуть керувати Табачники і їм подібні, цього не станеться.
До речі, «африканський сценарій» матиме українську специфіку. По-перше в нас немає племен, є тільки українці та російські креоли, т.з. «російськомовні». По-друге, ми, порівняно з Африкою, маємо високий рівень урбанізації, освіти та масової комунікації. Це значить, що партизани будуть міські (федаїни) і будуть вони боротись терористичними методами проти існуючого креольського режиму і проти самих креолів, як національної меншини.
«Світова закуліса» нічого з цим зробити не зможе, як не можуть нічого зробити з ірландською ІРА чи баскською ЕТА. Але в нас буде класичний випадок національно-визвольної війни. То ж існуюча влада буде змушена під тиском «федаїнів» з середини та отієї «закуліси» - ззовні, піти на переговори, а, зрештою, і на капітуляцію. Звісно, за умови збереження життя і деякої власності деяким представникам еліти. Це буде не компроміс, а саме капітуляція на певних умовах. 
Але події ті будуть, якщо будуть, років через 10-15, коли політику визначатиме інше, не совкове, покоління.