Настроение сейчас - Українською

 

Мабуть писатиму українською, тому що ця мова найкраще виражає біль, розпач, відчай. Прослідкуйте за тематикою українських творів і ви зрозумієте, що там не було нічого життєрадісного. Українська мова - для ображених життям і знедолених. І як це Достоєвський написав російською "Униженные и оскорблённые"? Чи не краще було б "Принижені та ображені"?

Сьогодні болить голова. Дуже. Нудить. Після ліків від болю. Мабуть знову ними отруїлася. Я себе ненавиджу. Ненавиджу слабке тіло, що вічно хворе, ненавиджу мозок, який відмовляється працювати разом з хворим тілом. Сьогодні сиділа на парі нічого не розуміючи від болю. Нічого не написала в самостійній роботі. Сиділа і тупо дивила на аркуш з завданням, яке не змогла повністю записати через той же біль у голові. Потім з очей потікли сльози. А я за першою партою. Не могла навіть спитати вийти, бо сльози лилися рікою. невідомо від чого це почалося, але ледве заспокоїлася. Я ненавиджу себе за такі речі. За те що болить голова, що починаю ревіти посеред пари. Ненавиджу своє дурне волосся, криві та косі очі, гнучкий ніс, довгі руки, худі ноги, широкі плечі та вузьки стегна. І от ходжу, щось одягаю, навмання, бо ненавиджу себе у будь якому одязі, то яка різниця що одягати, як виглядати? Чи цього я прагла в житті? Чи тк меня малювалося життя після операції? Яка різниця між діалізом та пересадкою нирки? Жити не хочеться ні в тому, ні в іншому випадку, то чи варто було травмевати через мене сестру? Нащо все це було, якщо меня однаково? Сьогодні я зрозуміла, що ні разу в житті не відчувала бажання жити. Спочатку тому, що не усвідомлювала - була ще маленькою, а потім життя перетворилося в існування, в дні складені з ліків, докторів, жалощів, очікування смерті. І я була так шокована коли мені сказали що або операція, або діаліз, що погодилася на перше. Дурна школярка, я не зрозуміла, що усі увіщування лікаря про її необхідність були лише бажанням заробити грошей, навіть не бажанням, а необхідністю. Я не подумала тоді, що йому вигідно зробити операцію, він отримає ГРОШІ. Великі! Так, на діалізі було не дуже добре, але я так хотіла тоді померти! Так хотіла, так сподівалася!!! І от, коли мені кажуть "Після операції все буде добре, краще, ніж раніше, повноцінно..." я повірила. Я погодилася, хоч під час відходження від наркозу плакала і казала що я відібрала у сестри нирку. Тому що так і є. Я негідниця, тому що не вдячна за цей вчинок, тому що не відчуваю привілеїв свого положення. Мені так від цього погано, що довелося піти до психолога, але всі 3 сеанси психолог дивилася на мене як на ідіотку і заперечувала всі мої слова. Тому я більше не пішла, хоч мені було призначено. Терапія для мене неефективна, ефективна буде тільки смерть. Я зможу зі всім примиритися і заспокоїтися тільки коли помру. Це дуже сумно.

Коли я повернулася з універу з тим самим головним болем, то ледве дішла до квартири, а коли опинилася всередині, в мене почалася істерика. Життя не склалося. Кохана людина назавжди втрачена. Я не красуня і ще інвалід першої групи. Що ще можна додати? Я розчарую сестру, яка любить мене понад життя, якщо відкрию те, що думаю насправді. Мій тато, мій ідеал, виявився негідником, але я маю з цим примиритися, бо живу за його рахунок. А ще в мене ніколи не буде дітей. Нащо жити? Щоб напиватися і плакати? Чи щоб накурюватися і ржати з нічого? Я не можу жити заради когось, бо жити просто нестерпно. Мені дуже шкода Діану, бо я теж люблю її, але не можу жити навіть заради неї, тому що вона одна радість, а горя так багато, так багато розчарувань. Якщо це був би бумажний щоденник, то він був би вже мокрий, а чорнила розмазалися і розтіклися.

Наразі є тільки 2 людини, яким я можу довіряти, які рятують мене від усього, з якими я можу жити. Це моя подруга і моя сестра. В нас дуже тісний зв'язок, який не можна передати словами. Ми ображаємося, сваримося, але впевнена, якщо не стане когось з нас, то для інших це буде як втрата кінцівок. Всіх і одразу. Але все одно, так боляче жити. Боляче фізично. Зраз це стало особливо часто. Якщо болить рука, нога, голова, або все одразу (і таке буває), то хочется послати ісіх на х** і піти повіситися. І все одно що буде далі, чи помре вся сім'я від горя, чи повбивається за тобою пів-людства, головне щоб припинився біль, щоб більше не було думок про майбутнє, бо вони всі ведуть у прірву. Всі думки закінчуються однаково: "нащо те, нащо це, коли все одно скоро помирати".

А ще моя киця. Коли вона хворіє, я ладна померти, аби жила вона. Вона як моя дитина, якої в мене ніколи не буде. Вона любить мене, і не знає про мої недоліки. Я для неї велика мама, яка може прийти на допомогу, нагодувати, притиснути, обійняти. Сьогодні коли мені було погано вона намагалася розбудити мене, торкалася мене лапою, а потім заснула у мене на ліжку, разом зі мною. 

Краще ніколи не буде, хочу тільки щоб не ставало гірше, тоді, можливо, я не вкорочу собі віку.