Іноді я маю сумніви дещо до чогось. От наприклад до подій в своєму житті. Я знаю що щось було, а щось, здається, було, але це майже як фантазія. Нібито я стверждую собі, пам'ятаю, що я, наприклад, була міс всесвіт. А от зараз сиджу така, бліда, худа, тупа, ні з ким не розмовляю, всі мене дратують, я планую вбивство, (кількох людей!), і мені від цього всього ні холодно, ні жарко. Чи була та Туркменія, з теплими, зірковими ночами, з розпеченими днями. І ніби я згадую як обіймала його, і казала йому: "Почекай", для того, щоб назавжди запам'ятати його запах, тепло тіла і стукіт серця. І робила так, тому що знала, що настане день, коли більше ніколи його не побачу, хоч завжи буду кохати, довіку. Знайду може собі йобаря якогось, буду посіхатися, робити з себе "загадкову жінку", апотім приходити додому, рахувати залишені мені роки і думати про ньго, вже без болю. Чи настане цей день, коли не буде болю? Мабуть, бо настав же день, коли не стало сліз. Обличчя стало виражати спокійну байдужість, радість. Очі згасли, вони завжи напів- заплющені, кутками униз, без визначеного кольору. Цікаво, а очі втратили колір, тому що те саме сталося з душею, чи тому що багато плакали, чи може, від отруйних пігулок щодня? Не знаю, байдуже, кому ті очі? Родичам потрібен мій мозок, щоб я розмовляла, і вставала, або навіть не вставала, тільки щоб казала, що нічого не болить. Інше їх не цікавить. Нічого в мені нікого не цікавить. Це тоу що я всіх ненавиджу, ненавиджу їх гарне життя, або гарну смерть. І навіть вже не приховую цього. Я так і кажу: "У вас все добре, тому я вас ненавиджу.". А вони починають сміятися. Чи стане сили колись повбивати їх, а потім зробити щось з собою? Ось як робиться у американців. Ось як вони йдуть у супермаркети, школи, на вулицю, і починають несамовито розстрілювати людей "не в чём не виновных". Мабуть їх оточують такіж барани, які оточують мене. Дурні, не здатні побачити далі від свого носа. І з ними ще треба розмовляти, тому що це ж суспільство! Замість того, щоб підійти, посміхнутися, схопити за волосся и вдарити головою об коліно. А потім від переповнюючого розпачу, болю і разом з тим вакуумом, порожнечею, почати різати себе, робити болячи зовні, щоб було не так боляче у середині. Щоб можна було порізаною розмовляти українською мовою, не боючись, що тебе за це вб'ють, щоб можна було казати те що хочеш кожному в обличчя, мститися за образи, любити несамовито, не приховуючи і взаємно. А замість цього - контакт, універ, та розмови з його дівчиною, щоб за можливістю контролювати ситуацію.