КНИЖКА З ЧОРНОЮ ОБКЛАДИНКОЮ, або НЕ ПЛЕКАЙТЕ «БУЗИНУ»

Наталія Горішна, Черкаси
Сайт письменниці: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

[150x220]
Ця книжка з чорною обкладинкою* випадково потрапила мені на очі. Хоча, як переконує життя, нічого випадкового з нами не трапляється взагалі. Проглянувши зміст, я зрозуміла, що переді мною «проби пера» чотирьох початківців – студентів-філологів Черкаського Національного університету, серед іншого значилося й таке: «Психологія творчості Наталії Горішної» за авторства Ольги Рачек. Так, я пригадала, що зо два роки тому після зустрічі зі студентами в університеті до мене підходила одна із присутніх з проханням про інтерв‘ю. Запам‘яталася вона лише тим, що відразу похвалилася, що навчається на факультеті літературної творчості, і в дипломі буде написано, що її фах – «письменник» (отакої!). Вона озвучила ряд стандартних запитань (прочитала з папірчика), я попросила її показати мені готовий до друку матеріал перед оприлюдненням, на що вона погодилася. Певна річ, нічого вона мені тоді не показала, і тепер (прочитавши) я розумію – чому. Однак, всім відомо, що шило вилізе з мішка.

Без сумніву, намагання вивищити себе, принизивши іншу особистість, характеризує незрілу та врешті-решт невиховану людину. Але ж ці, багато в чому школярські, опуси редагувалися кандидатом педагогічних наук В.М. Коваленко (принаймні так вказано на технічній сторінці).

Студентка Рачек намагається «опиратися на Фройда», та у списку використаної літератури праць З.Фройда ми так і не побачимо. Схоже, Рачек скористалася лише «переспівом з переспіву», тобто двома-трьома цитатами, почутими від викладача на лекції, взятими останнім з інтерпретації Фройда Н.Зборовською.
Далі Рачек обсмоктує, як їй видається, «едипів комплекс Горішної». Зокрема пише таке:
«У поведінці дорослої поетки не важко віднайти елементи неподоланності несвідомої еротичної фіксації на батькові». І пояснює, що це видно з того, що двомовна відсампочатку Горішна (мама якої росіянка, а батько українець) вибирає для творчості і життя не материнську російську, а батьківську українську мову.

Схоже, ніхто так і не пояснив студентці (а вона не дитина, 1982 р.н.), чим є для людини, тим паче для письменника, рідна земля і її мова, якщо замість слова «патріотизм» Рачек вживає – «едипів комплекс».
Або ж, прочитавши кілька поезій про нерозділене кохання з моєї першої збірки (більш зрілі поезії, гадаю, поки що неосилені Рачек), студентка пише: «…це говорить про небажання (страх?) визнавати себе жінкою, яка прагне чоловіка задля повноти щастя (як на фізіологічному, так і на духовному рівні). Здавалося б, така ситуація мала б обов’язково розвинутися у невроз (який є конфліктом між Я та сексуальністю, адже лібідо не отримує свого нормального задоволення)».

Як маю прокоментувати?
Сказала б їй, якби побачила: «Дівчинко (а за віком вона є ровесницею мого сина), життя людини не вкладається в кілька віршів». Я маю за плечима 55 чесно прожитих років, є автором дванадцяти книг поезії та поетичного перекладу, одна з яких удостоєна Всеукраїнської літературної премії ім. В.Симоненка, мої вірші читають і цитують, я виховала сина, який гідно відстоює честь України на світових спортивних аренах (має звання чемпіона світу, чемпіона Європи, багаторазового чемпіона України з чоловічого та модельного фітнесу), я дуже щаслива жінка, бо кохаю і по-справжньму кохана достойним чоловіком, а ще – я не зраджую своїй поетичній музі, і вона не зраджує мене.

О так, я б не стала «стріляти по горобцях», тобто витрачати час на аналіз цих перших безталанних студентських опусів. (Окрім критичних матеріалів у збірці є вірші та новели цих же чотирьох авторів, які з художньої точки зору недопустимо слабкі для друку). Хай вчаться, хай помиляються, дискутують, у них же врешті-решт є наставники і викладачі, які мали б спрямувати бурхливий потік молодої енергії.

Однак, є причини, які не дають мені права не реагувати на ці, по своїй суті, пасквільні писання.

По-перше, ні Осьмачка (неодноразово названий «шизоїдом», «шизоїдною особистістю». О.Стрельчук, «До проблеми психічного роздвоєння Тодося Осьмачки»), ні Линовицький (О.Шаповал, «Психологія життєтворчості Петра Линовицького») дати відсіч юним наклепникам вже не зможуть, тому я маю говорити не лише за себе, але й за них.

По-друге, я ніколи не дозволяла і не дозволю ганити свою національну, письменницьку, жіночу, родинну честь.

По-третє, мені по-справжньому болить, коли молоде літературне пагіння так бездумно інфікуютьть вірусом «бузини» (гадаю, цей термін не потребує роз’яснення).

Причини можна перелічувати ще. Мені не зрозуміло, зокрема, ще й як так могло статися, що саме ці слабкі (нетактовні, непрофесійні, неграмотні) роботи визнані крашими, і вони видані окремою книгою, що розіслана по бібліотеках та навчальних закладах. Чи не тому, що в автобіографії О.Добриднюк, наприклад, ріже очі неприкрите підлабузництво: «На 6-му курсі отримала чесні і справедливі поради від ґеніїв (!) освітянської науки – Василя Івановича Пахаренка і Валентини Михайлівни Коваленко щодо своїх творів». Принагідно: видатні вчені, як правило, ризиковані експерименти ставили на собі. То чому б тоді студентам-літературознавцям не запропонувати попрактикуватися на «ґеніях», а то, бачте, на Осьмачці?

Прочитала я й інші «дослідження». Чесно кажучи, була просто ошелешена тим брудом, який вилито на письменника П.П. Линовицького, котрий вже десять років як відійшов, та залишив по собі чималий літературний спадок.

Пересиливши огиду, вимушена зацитувати:

– «…усвідомленням своєї меншовартості, сприйняття себе байстрюком, німецьким вибрудком… Його біологічний батько – загарбник, фашист, батько в соціумі – чоловік матері – не сприймав його як сина, більше того хотів утопити»;

– «Подібно хижаку, Линовицький заманював, улещував красивими словами у свої сіті жінку-жертву, і, наситившись її життєвим соком, почерпавши натхнення, покидав. Часто, випивши оковитої, Линовицький випускав на волю свої тваринні, первісні інстинкти»;

– «…в житті – деспотичний тиран, який не по-людськи, скоріше, по-фашистськи, ставився до жінок».
(О.Шаповал, «Психологія життєтворчості Петра Линовицького»).

Не секрет, що друкована книга підсвідомо сприймається за взірець. Наразі ж маємо взірець неповаги до людської особистості, до письменницької праці, до батьківської землі і до рідної мови. Ось який маємо «взірець»!
Виникає закономірне запитання: з яких пір дослідження творчості письменника ґрунтується на масних плітках недоброзичливців? Чому саме ТАК навчають студентів оцінювати літературний доробок митця? Кому не дає спокійно спати ганебна популярність Олеся Бузини?

За роз’ясненням я звернулася в телефонній розмові до завідувача кафедри української літератури та компаративістики Черкаського університету (де й навчаються згадані «молоді таланти») професора, члена Національної спілки письменників України, В.Т.Поліщука. Його відповідь мене, м’яко кажучи, здивувала. Здавалося б, «батько кафедри» мав вибачитися за своїх недолугих чад та й по всьому. Натомість, захищаючи «честь мундира», Поліщук відповів, що це – експериментальна студія і «вони мають право ПИСАТИ ВСЕ (?!)» І доволі зверхньо додав: «Пишіть спростування. Пишіть що хочете і куди хочете!» /І поклав слухавку/.

Стало абсолютно зрозуміло, що це – не «не додивилися», не «помилилися», це СВІДОМА позиція вседозволенності. Однак, маю неприємно розчарувати професора і нагадати йому: в ХХІ столітті живемо, тому для оприлюднення інформації не потрібно йти на поклон до редакторів місцевої преси, де «все схвачено» (це щодо питання – куди писати), звісно, інтернет, яким я активно користуюся, маючи аккаунти в фейсбуку (більше тисячі підписників, а це письменники і бібліотеки України), а ще – в вконтакті, однокласниках, твіттері, френдфіді, живому журналі, лівінтернеті та на багатьох літературних форумах, і «наклад» таких публікацій становитиме не одну тисячу!

Я не мовчатиму, бо неприпустимо, щоб «соло» переросло в хор.



----------------------------------
*«Соло», літературно-художнє видання. Автори: О.Добриднюк, О.Стрельчук, О.Рачек, О.Шаповал. Укладач, літературне і наукове редагування – В.М.Коваленко, видавець Ю.А.Чабаненко, 2013 р., 64 стор., наклад 200.