Інколи краще залишатись романтичним спогадом, аніж стати звичкою. Але де проходить ця межа? Хто її прокладає… Вимальовує подихом на склі. Вирізає кригою в серці кордон, куди не може ступити щастя. Бо прірва. Безодня ділить душу на два світи – тут, де все так чудово, хороше, спокійно. І там. Де самотньо, прозоро, холодно. Там – теж непогано. Проте тут – краще, бо не сам. Не наодинці із вічністю. Бо є з ким поділитися всесвітом та відчути його думки. Підслухати музику. Вкрасти тишком поцілунок долі. Коли у твоїх долонях ховається сонечко, а дотиком ти можеш запалити зірку в очах навпроти, то починаєш розуміти, що ти є частиною чогось великого. Величного. Цілого. Тендітні пальці торкаються твоєї щоки, оксамитом пробігають по скроні. І ось два подихи зливаються в один, розчиняючи серця у райдужній багатоголосій мелодії. Світ навколо щезає, бо немає його. Вас немає в ньому. Ви один в одному. І це змушує голову паморочитись. Наче від молодого вина теплого осіннього вечора. Обійми міцнішають. Пальці куйовдять волосся. Губи пестять. Серця вириваються назовні і немає їх. Є лише музика. І подих. І полум’я почуттів.