Чи повинні українці вибачатися за Другу світову і перед ким

[показать]

Апологетом тотального покаяння українців перед сусідами останнім часом став відомий історик зі Львова Ярослав Грицак. Моральний рахунок землякам за Другу світову він виставляє у збірці статей «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (К., 2011). Головний «гріх» українців та їхньої ударної сили УПА, за Грицаком, — це участь у польсько–українському конфлікті 1943 року на Волині. Причому ініціатором і винуватцем Волинської різанини однозначно називається українська сторона. Нібито «каталізатором був наказ керівництва ОУН–б...», який «навряд чи колись удасться знайти», «але наказ ОУН–б про початок антипольської акції мав існувати». Із тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який «навряд чи колись удасться знайти»...

За десять років до трагедії...

Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Ярослав Грицак розуміє, що волинська трагедія 1943 року була неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (Волинь — це їх серце) ще з часів, коли урвалася династія Данила Галицького. Піку своєї брутальності загарбницька політика Варшави на Волині досягла у передвоєнні роки, коли польською стороною й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту.

Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежності. Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців.

Однак отримавши українські території в управління, Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів. Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2–мільйонну Волинь, аби витіснити автохтонне українське населення, уряд Пілсудського направив 300 тисяч польських колоністів–осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян, були надані кращі ділянки, великі субсидії, віддані адміністративні посади. Особливий пріоритет серед осадників мали сім’ї польських військових, ветеранів польсько–української війни в Галичині 1918—1919 років, які навіть отримали право носіння зброї.

Особливо брутально польські колонізатори повелися у 1930 році, під час «пацифікації» Волині. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні «Просвіти», православні храми, грабували майно, збіжжя, здійснювали масові «покарання» селян. Створювалися так звані «руйнаційні групи», що в українських селах і містечках били всіх поспіль (чоловіків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття поширювалися на всі верстви населення: землеробів, священиків, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, «перехрещували» в католиків, а потім били. Чимало українських активістів ув’язнили на тривалі терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв’язнів Береза Картузька, заповнений переважно українцями. Утім давній намір депортувати частину українців до Західної Польщі з метою «деукраїнізації» Галичини та Волині через початок війни був здійснений Польщею лише частково у 1947 році (операція «Вісла»).

Під прикриттям «міжнародного права»

Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. І моральна оцінка Волинської трагедії поза згаданим історичним контекстом виглядає дивно. Уявіть собі, що ви застали у власній квартирі злодія і, захищаючи життя близьких людей і своє власне, вбили нападника. Будь–який суд визнає ваші дії самообороною і виправдає вас. Однак якщо обмежити інформацію лише фактом вбивства, приховавши, що убитий був злодієм, який незаконно заліз у ваше помешкання, винним визнають вас. Саме за другим сценарієм пропонує розглядати Волинську трагедію пан Грицак.

Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях сусідів iз метою загарбання української Волині. Однак чомусь не чути вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки, має вибачатися автохтонне населення... Цитую пана Грицака: «Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробили волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення. Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (Нагадаємо: уявлення про таке рішення базується на припущеннях і здогадках. — Авт.)

...За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином». Отакої!

Чому звіряча передвоєнна пацифікація волинян, різанина мирного українського населення в 1943 році, до якої, крім АК, активно долучилася і введена на Волинь німцями польська «синя» поліція (2000 осіб), «тягне» лише на якусь «частку вини» поляків? Виходить, за міжнародним правом, боронитися від окупантів — це військовий злочин?

Для українців — «подвійний стандарт»?

Погоджуюся, смерті мирних жителів не може виправдати ніяка боротьба з окупантами. Однак тисячами гинули й українські діти та жінки, смерті яких авторові статті недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях також як воєнний злочин.

Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII століття — Коліївщини. Один із польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: «Пане професоре, а що поляки робили в Умані та в інших українських містах і селах? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому не спало б на думку вимагати від поляків вибачення». Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. «Стою я, простой тверской учитель с трехлинейкой под Львовом после войны, а он в меня стреляет!». Питаю: «А що простий учитель із Твері робив під Львовом з трьохлінійкою після війни?». Ветеран обурився і заявив, що він «освобождал Украину от фашистской нечисти». «І за це, — кажу, — ми вам щиро дякуємо. Але «освободитель» — це той, хто «освободил» і пішов додому, а той, хто залишився «после войны» як володар звільнених земель — це вже новий окупант».

Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів. І якщо окупант гине на чужих землях, вибачатися перед ним не прийнято. Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом. У чому ж причина подвійного стандарту щодо українців?

Ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими «освободітєлями» з НКВС–МДБ, які у повоєнні роки залили кров’ю Західну Україну. Дивує, що наші історики–все­прощенці ще не закликали українців вибачитися перед німцями за те, що не зовсім гречно приймали їх у 1941—1944 роках.

Наші однобічні покаяння у всіх дійсних та надуманих гріхах перед сусідами нагадують одностороннє ядерне роззброєння країни разом з фінальним його актом — здачею останніх ядерних матеріалів Віктором Януковичем. Чи гарантувала ця сумнівна акція безпеку Україні? Водночас покаяння за історичні гріхи перед сусідами продуктивне лише коли воно щире і взаємне: польсько–українське, єврейсько–українське, російсько–українське. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менгли–Гиреєм, Батиєм, половцями, печенігами, що палили княжий Київ? А може, перед карателями МДБ, вермахтом чи гестапо? А чому б і ні? Адже від Гітлера загинуло менше українців, ніж у «дружніх» обіймах Москви. Хай нам наші історики–всепрощенці підкажуть — ми вибачимося!

Леонід ЗАЛІЗНЯК,
професор Києво–Могилянської академії

ВАРТО ЗНАТИ

Взірцем цивілізованого покаяння за гріхи Другої світової для нецивілізованих українців нібито є німці. О.Підлуцький у «Дзеркалі тижня» за 16 лютого 2008 року пише, що канцлер В.Брандт у 1970 році «став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він вибачався за злочини гітлерівського режиму перед людством... І в цей день Німеччина остаточно видужала, розрахувавшись за гітлеризм за всіма історичними рахунками». Ось, виявляється, як легко можна зняти з «національної спільноти» гріх за вбивство мільйонів.

Утім триразове вибачення Президента України за жертви Бабиного Яру, до яких українці мають дуже віддалене відношення, так і не зняло з «української спільноти... відповідальність за антиєврейські акції», за Ярославом Грицаком. Леонід Кучма вибачався перед поляками за польсько–український конфлікт 1943 року. На жаль, питання «особливого» антисемітизму та антиполонізму українців продовжує мусуватися як в Україні, так і за її кордонами.

Сама пропозиція жертвам війни «каятися» за прикладом найбільшого її злочинця виглядає блюзнірством. Відомо, що Україна — найбільша жертва Другої світової: близько 11 мільйонів загиблих, повністю зруйнована інфраструктура... Цивілізовані сусіди пропонують «диким» українцям ще одну формулу, за якою взаємовибачилися поляки та німці: «вибачаємо і просимо вибачення». Дійсно, Польща стала жертвою німецької агресії у 1939—1945 років, однак отримала за це велику територіальну компенсацію за рахунок німецьких земель по Одеру, в тому числі й тих, на яких поляки ніколи не жили.

Але за яку провину перед німцями в останній війні українці мають просити у них вибачення? Видатний український історик Ярослав Дашкевич так висловився щодо цієї пропозиції: «Ставити таку вимогу поневоленому народові, який вів національно–визвольну війну, глибоко аморально. Алжирці, наприклад, не били себе в груди і не каялися перед французами за повстання, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як в Україні, методи боротьби накидала панівна нація».

Україна Молода