АНТОНІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА (нар. 8.04. 1932 р., с. Нежухів Стрийського району Львівської обл.) Репресована як вірна Слов’янської Церкви Святого Духа (“покутники”). Селянка, освіта 2 класи, заміжня, має 4 дітей. Після примусового приєднання в 1946 р. Української Греко-Католицької Церкви до Московського патріархату А. мусила ходити до польського костела і ревно молилася за Українську Церкву. Одного разу 1963 р. після молитви жінки з с. Нежухів сказали їй про появу Матері Божої з Ісусом на горі Середній у Прикарпатті. Почала ходити на гору Середню разом з мамою і надалі повיязала своє життя зі Слов’янською Церквою Святого Духа – покутництвом (від слова “покута”, “покутувати”), яка зародилося в Галичині на початку 50-х років. Покутники вважають, що 1958 р. останній праведний папа Пій XII був отруєний і з ним ера Риму скінчилася, почалася ера України, бо папа передав понтифікат на гору Середню в Підкарпатті втіленню живого Христа Емануїлу I (священик Михайло Солтис); тут має постати новий Рим, звідки розпочнеться оновлення і відродження християнства в чистоті та правді, носієм його для світу стане українська теократична держава; що друге пришестя Христа вже сталося; що вже на Землі через Матір Божу (її втіленням є сестра М.Солтиса Марія) записане, але ще не проголошене нове Євангеліє. А. працювала у військовій частині, а потім 15 р. на меблевій фабриці. Була обрана депутатом Стрийської міської ради. До речі, коли її висували кандидатом, то, йдучи на трибуну, вона молилася і не змогла нічого сказати, тільки белькотіла. Вибухнув сміх. Згодом прокурор сказав, що якби вона мала 10 класів освіти, то її судили б за те, що “обсміяла всю совєцьку власть”. Ставши покутницею, перестала виходити на роботу в церковні свята, за що її звільнили. Жила городництвом, збирала лікарські рослини, ягоди, продавала підсніжники, заробляла в людей. Покутники відмовилися від державної служби і роботи, здали паспорти, відмовилися від прізвищ. Відповідали так: “Покутник, вибраний Богом, наш Батько – Отець Небесний. Народився в домі Господньому на Святій Середнянській Ясній Горі”. Їх проганяли з Середнянської гори, били, скидали у воду, розвозили по далеких лісах і полях. На мамі А. було підпалили одяг. Святе для покутників джерело, де вони брали воду, зруйнували бульдозером, гору обнесли колючим дротом і оголосили “забороненою зоною”. Однак це не зупиняло вірних. А. саму і разом з іншими покутниками неодноразово з побиттям і образами затримувала міліція, їх тримали по кілька днів без їжі і води, затримували під арештом по місяцю – а вони лише дякували кривдникам. Коли їх виганяли з міліції, вони не виходили, кажучи: “Нам з Ісусом добре й тут”. Коли їх витягували за ворота, вони цілували міліціонерам ноги, “бо Господь об'явив, що не можна мати ненависті”. 1972 р. А. була затримана і попереджена працівниками міліції як така, що “не виконувала суспільно-корисну роботу і вела бродячий спосіб життя”. Одного разу А. пішла до 7-ї школи в м. Стрий і на сходах перехрестилася. Начальник міліції Городецький заарештував її на місяць. Директор школи поширював чутки, що А. має намір принести в жертву своїх дочок, чим настроїв проти неї все село. Скоро він сам захворів на рак і перед смертю приходив до А. каятися. Напередодні свого дня народження, 7.04.1973 р., А. знову пішла на гору Середню, де її затримали. 11.06.1973 р. народний суд Калуського р-ну Івано-Франківської обл. засудив А. за ч.1 ст.214 КК УРСР (“бродяжництво”) до позбавлення волі на 1 р. і 6 міс. у виправно-трудовій колонії загального режиму. Її також позбавили материнства. Чоловік А. на суді просив не ув'язнювати її, бо йому, інвалідові, тяжко з чотирма дітьми. Тоді його і маму А. вигнали з зали суду. Суддя пропонував А.: "Підпишися, що ти вже не будеш їздити в Середнє на Святу Гору, і ми тебе відпустимо, але ти будеш собі їздити”. Каралася в зоні УИН-74 в Одеській обл., де було багато віруючих, у тому числі покутниць (Марта Старинська, Мирося, Марія, сестри Стефанія і Настуня). Вони відверто говорили, що треба відмовлятися від Леніна, будувати церкви, тоді не потрібні будуть тюрми і міліція. Не носили табірного одягу з написаними прізвищами, було, що ходили голі. Не відвідували політзанять, не працювали на “диявольську державу”, ніде не ставили підпису, не ходили на виклики адміністрації. Було, що А. носили з карцеру до санчастини і назад. Начальниця табору Кущ навіть зверталася до властей, щоб не присилали в її “установу” покутниць: “Не досить того, що не працюють, та ще й на руках їх носити!” Тоді їх перестали судити. З проголошенням незалежності України покутники прийняли державні документи, прописку, пенсію. А. живе в м. Стрий Львівської обл. разом з сином Володимиром. Прихистили в себе покутника Семена СКАЛИЧА, який відбув тривале увיязнення. Бібліоґрафія Юрій Шухевич. Такі вони є, покутники // Газ. "Ратуша", Львів, 1992. – 30 квітня. Архів ХПГ: Інтервיю Семена Скалича та Марії Антонів 25.01. 2000 р. в м. Стрий. автор: Овсієнко В.В. источник: Інтерв"ю С.Скалича і М.Антонів дивись також: 12.07.2005 | Інтерв’ю АНТОНІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА »»»» Репресована як вірна Слов’янської Церкви Святого Духа (“покутники”). http://khpg.org/archive/index.php?id=1120722228