Ще в 1923 р. Дімон Вільден писав в “Nation Belge”: “Молодь, яка не подивляє Муссоліні, подивляє Леніна. А Леніна вона подивляє через те, що се є диктатор” (ЛНВісник, 1924. – І. – с58)

Багато з того часу води спливло і багато з тою водою спливло подиву до Леніна. Зате багато зросла й сила подиву до Муссоліні. Тільки джерело того подиву треба, на мій погляд, бачити не в тому, що Ленін був, а Муссоліні є ще й досі – диктатор, а в тому що обидва вони були вождями й ідеологами найцікавіших революцій, що їх зазнавало останнє століття. Обидва вони розколисали величезні людські маси, обидва вони зворухнули саме дно людської душі, ставлячи в світовому розмірі цілком нові розрішення найважніших соціально-політичних проблем, – обидва вони видавалися людству його новими пророками.

Я кажу – в світовому розмірі… І коли сей вираз щодо більшовицької революції не викликає жодних сумнівів, то щодо фашистівської – сумніви ці досить сильні. І то тим більше, що самі її проводирі дуже довгий час стояли на позиції ніби цілковитої національної виключності, проголошуючи повсякчасно, що фашизм – крам не для вивозу. В цьому була його велика хиба, але й велика сила. В боротьбі зі всіма своїми ідеологічними ворогами – комунізмом, масонством, світовою плутократією та демократичним лібералізмом, що розпоряджали і розпоряджають всіма засобами інтернаціональної організації й пропаганди, вельми трудно й невигідно обмежуватись певною територією. Виростаючи природньо з самої народньої гущі і пересякнутий її національним духом, фашизм не потребував сліпого дотримування певних ідеологічних доктрин, а еволюціонував і розвивався відповідно до потреб і можливостей тих національних мас.

далі:http://www.vatra.org.ua/yevropa/yevhen-onatskyy-dvi-revolyutsiyi.html