01.08.2011 | Ганна (Лисиця) Сінькова http://www.bratstvo.info/bratstvo-text-24944.html

Спершу замовили без речей на вихід. Що це буде – повідомили тільки на продолі (так називаються коридори між камерами в СІЗО) – йдемо катати пальчики. Разом зі мною на цю процедуру вирядилось ще кілька знайомих жінок. Одна – наркоманка з попередньої камери. В СІЗО вона опинилася на годину-дві раніше за мене. З другою жіночкою ми були знайомі ще з суду. Нам обом не пощастило опинитись не в той час не в тому місці, а точніше – не в тому суді, не у тої судді. Того дня та суддя роздавала всім підсудним по можливому максимуму. Ось ми з тою жіночкою і отримали по 2 місяці СІЗО.
Наступного разу ми зустрілися вже в «боксі». Того дня коли нас з ІТТ перевезли в Лук’янівку. В «боксі» була цілковита темрява. Був лише слабенький промінчик світла, що бив із заґратованого вічка «боксу»…

Перші кілька хвилин ми сиділи мовчки. Коли очі трохи призвичаїлись до темряви – ми впізнали одна одну. Розговорилися… тоді ми ще наївно розраховували, що оскільки нас привезли разом, то й посадять до одної камери. Проте вже за пів години мене завели на «малолєтку», а її повели до сусіднього «жіночого корпусу».

Сьогодні ми знов побачились. Вона була бліда і перелякана, ба навіть шокована. Взагалі нічого не казала. Я спробувала у неї щось запитати про камеру й співкамерників. Вона не відповіла… почала плакати, захлинаючись буквально тими сльозами…

Далі – спустилися в катакомби СІЗО… йшли мовчки…

Тут варто трохи описати ці нескінченні штольні. Тут доволі моторошно. Часом пробігає всяка живність на кшталт тарганів чи щурів, зі стелі капає навіть коли нема дощу… проте, поруч зі страхом тут крокує і цікавість. Що ховається за цими дверима? А за цими? Куди веде той поворот, до якого ми ще жодного разу не доходили? Що ховається за цими білими, сірими, синіми і чорними дверима. Завжди зачиненими. Що там? Катівні зі слідами куль які так і не вдалося приховати, сліди крові, яку так і не вдалося змити? Чи крові свіжої? Що там під землею, в цих коридорах? Куди вони ведуть? Що за зачиненими дверима? Я хочу дізнатися що там, доки хтось не приховав таємницю Лук’янівських підземель під завалами обвалів.

На мене вже починають коситись як на ненормальну. Я не переживаю тих емоцій, які переживають тут всі нормальні (і не нормальні також) люди. Ні, опинившись тут – я поводжуся ніби в музеї. Я роздивляюсь усе це. Жадібно поглинаючи поглядом все побачене. Тут відбилася ціла епоха. Все тут на стільки антикварне, що навіть дивно, як цей заклад досі може бути тюрмою.

Краса і жах. Ненависть і захоплення. Багатовікова історія і сьогодні. Сіре сьогодні.
І десь, ось за цими дверима можливо базувався таємний кабінетик гебні, така собі катівня. А тут могли б проводитись страти. Хоча ні, страти скоріш за все проводились у внутрішньому дворику СІЗО. Це сьогодні страти проводяться у підвалах і напівпідвалах Лук’янівського СІЗО – у карцерах…

Криві стіни, довгі коридори, підземелля, переходи, приміщення без жодного віконечка, маленькі кабінетики і камери, тьмяне освітлення, чудернацькі заґратовані ліхтарі… та картинка-візуалізація що виринає в уяві, коли чуєш слово КДБ – тут це можна побачити наочно. І я бачитиму це найближчі 2 місяці. Щонайменше. Треба встигнути побачити якнайбільше. Треба запам’ятати все це… треба все це записати.

Лишилося ще багато невідомого. Ми прямуємо одним з цих коридорів до кабінету де кататимуть пальчики. Кабінет був відносно сучасний. Ну звісно теж совок. Але не совок розстрільний, а совок загниваючий.

«Театр абсурду – вони тут ще й антикваріат тримають» – думаю собі я, натрапивши поглядом на старезну фотокамеру… поруч з нею стілець… на ньому табличка «33»… щось до болю знайоме…

Та й у стільця цього явно визначне становище – за ним, на стіні сяк-так гвіздками прибито біле простирадло (фон для фотографування)…

- А це часом не з камери Стуса? – питаю.

Мусор-баба спочатку довго так здивовано на мене дивиться… але відповідає таки ствердно.

«Плекають культуру падлюки, влаштовують собі тут фотосесії на музейному експонаті…» – думаю собі я, поки у мене перекатують пальці, поки їх перекатують у решти жінок, поки нас ведуть назад до камер довгими коридорами-підземеллями…
Заходжу до камери. Хочеться просто впасти, лежати і нічого не робити. І продивитися ось так у стелю всі ці найближчі 2 місяці. Але ні, треба все це записати, треба обов’язково описати побачене.