Пятница, 28 января 2011, 13:46

Богдан Ковальчук, главный редактор онлайн-издания "Хмаро4ос", глава ГО "Поколение Майдана"

Цими днями працівника одеської ДАІ Олександра Швеця звільнили за те, що він охрестив українську мову "телячою".

...Зайвий раз дивуєшся, наскільки ж наші люди зробилися егоїстичними, що дозволяють собі відкритим текстом ображати і мову країни, в якій живуть, і всіх людей, які послуговуються нею щоденно.

Одеса – Одесою, здавалося б. Але насправді через аналогічне правопорушення могли б злетіти зі своїх посад чи не половина киян! Шкода лише, що обсяг пам'яті телефону не дозволяє записати на відео всіх…

Один показовий випадок звільнення працівника органів внутрішніх справ жодним чином не залагодив питання неповаги до державної мови.

Ба, більше: деякі особливо затяті жертви радянської пропаганди, що на двадцятім році незалежності України продовжують жити за правилами червоної імперії, залементували про продовження українізації, насадження "профашистскіх настроєній" навіть чинною "біло-блакитною" владою. Ну, хоча б про її бездіяльність у поновленні прав "уґнєтьонних".

І не треба лізти далеко в пошуках прикладів.

Просто покатайтеся громадським транспортом у годину пік!

Вирішив поставити невеличкий експеримент над мешканцями свого рідного Києва… Точніше, не стільки над ними, скільки над собою – адже вже настільки звик до нерозуміння своєї українськомовності оточенням, що перестав узагалі помічати факти неповаги до себе.

Тож завдяки панові Швецю з Одеси мав чудовий день, об'їздивши столицю вздовж і впоперек найрізноманітнішими видами транспорту, заходячи чи не в усі принагідні крамнички й магазинчики в пошуках рідної мови.

Забігаючи наперед скажу: не знайшов.

1. "Западенцям" тут не місце

Розпочався мій невеличкий викривальний вояж Києвом із банальної поїздки Сирецько-Печерською гілкою метро.

Виїхавши на Південний міст, де на кілька хвилин з'являється покриття в мобільного телефону, вирішив дещо "завести" ранкову заспану публіку імітацією розмови по стільниковому: "Так, Сашко, привіт!.. Так, отримав. Та там усі ті документи російською, нічого не зрозуміло! Чого вони російською документи надсилають?! Ми що, не в Україні?.." Словом, такий собі гнів людини, яка буцімто не розуміє "братньої" мови – чим "ми" гірші за "них", що українською ні бельмеса?

Результат спектаклю не змусив довго чекати на себе.

Три чверті пасажирів – а особливо "місця в партері", які традиційно займають старші люди – невдоволено зиркнули на мене. Спершу мої попутники стримували емоції. Але невдовзі мимохідь таки вловив краєчком вуха невдоволене "западенци", що було кинуто мені напівпошепки однією з жіночок "віком за".

Дуже довго думав, чого ж мене сприйняли за приїжджого із Західної України? Ніби й характерного галицького "балаку" не маю, та й наче діалектизмів не вживав...

А відповідь насправді проста, як конструкція велосипеда.

Стереотип про "україномовність винятково Галичини" впродовж років нав'язувався народові інших регіонів "дбайливими" піарниками найрізноманітніших політичних сил чи окремих кандидатів: задля підвищення власних рейтингів політикани ладні на все.

І розділення України за будь-якою ознакою – у тому числі мовною – є "козирною картою" в їхніх брудних іграх.

2. Цитрина від помаранчі недалеко котиться

Як виявилося пізніше, ситуація в метрополітені була невеличкою розминкою.

Справжні пригоди розпочалися з мого прохання продати мені "соку цитрини" в одній продуктовій крамничці поблизу Золотих воріт. Опісля певного заціпеніння, що в нього поринула спантеличена продавщиця, я вислухав од неї цілий спіч, головною тезою якого стало останнє речення: "На сваєй чістай мові будіш со свайєй мамачкай размавлять!"

От тобі, читачу, і повага, і толерантність людей на роботі... А головне – усе ж правильно, на їхню думку.

Між іншим, до невдоволення продавщиці, що його викликано винятково її незнанням мови, долучилися й покупці – обурювались, що я "своєй мовай" збираю чергу.

От так.

Біда, як відомо, сама не приходить. Перефразую: де одне правопорушення – там і ціла низка.

У тій горе-крамниці я став вимагати книгу скарг, яку мені надавати відмовилися. На прохання покликати директора продавщиця пояснила, що спілкуватися я буду лишень і тільки з нею, ні з ким більше, ніколи, ні за що, за жодних обставин і взагалі заледве не через її труп.

Урятував знайомий уже прийом – імітація розмови по мобільному, цього разу буцімто зі службою захисту прав споживачів. Пані коло каси вмить подобрішала й, з вибаченням за грубість, таки дала мені сік. Помаранчевий щоправда.

Проте близько, не сперечатимусь…

3. Меню та інші прикрості громадського харчування

Вирішив продовжити свої цікаві досліди в кав'ярні в районі Майдану Незалежності.

Ну, зайшов, сів як належить, закурив цигарку й після досить тривалого очікування отримав меню, написане російською мовою. На прохання замінити його українськомовною версією я дізнався, що такого в них у природі не існує.

Тоді, граючи дурника, раз-у-раз кликав офіціанта й просив пояснити мені значення тих чи інших слів із назв чи характеристики страв, перекласти їх українською. У нього виявилися певні проблеми з українською, тож перекладу слів "блинчики" і "клубничный мусс" я так і не отримав.

Урешті я таки "задовбав" офіціанта, що попросив мене податися геть.

Вдумайтеся: усе через те, що вони не мають меню українською!

Бавитися в розумного дурника мені сподобалося неймовірно. Продовжив уже просто неба.

У лотку "Кава та чай" поцікавився, чи роблять вони віденську каву. "А вєдєнскую – ето какую?", – перепитала продавщиця. "Відень, – пояснюю їй. – Місто таке. Столиця Австрії" – "Кофє по-вєнскі, што лі?" Мовчки киваю головою.

Пані схопила лють: "А шо, сразу так сказать сложно било?! Голову морочат тут… Нєт у нас!"

4. Київ – російськомовне місто

Вільний час скінчився, треба було човгати в справах буденних, тож стрибнув у метро й поїхав собі.

У вагоні в кишені задзвонив телефон, і я вже не удавано, а дійсно просив свого колегу написати статтю про русифікацію системи вищої освіти замість мене, бо, відверто кажучи, від мовних питань дещо втомився.

І тут стикнувся з незапланованим "швецем" – вродливою дівчиною десь мого віку. Вона, послухавши мою розмову, почала пояснювати з посмішкою, як же я помиляюся. "Київ – російськомовне місто, якщо ти не помітив!" – зауважила вона. А інші пасажири "за-ДА-кали"…

Так, дійсно, безглуздо відкидати, що маємо.

Столиця дійсно російськомовна, максимум – суржикомовна. Та чи позбавляє це права спілкуватися українською?!

Лишень упродовж кількох годин я стикнувся із чотирма – чотирма! – випадками неповаги через мову, якою звик спілкуватися. Причому щонайменше два з них – у магазині й у ятці з кавою – заслуговують на почесне звання "Синдром Швеця" і можуть потягти за собою відповідну розв'язку.

Але це саме той випадок, коли один у полі хоч і воїн, однак усіх не переможе.

Утім, маємо позитивні тенденції.

Своїми мовними "реформами" владоможці активізували національну свідомість певної частини населення, що відзначають навіть експерти. Окрім цього, підростає моє покоління – те, котре не бачило "совка" і не звикло сліпо підкорюватися наказам "дяді".

От би нам іще трішечки поваги одне до одного…

Бо про яке там "Євро-2012" може йтися, якщо неспроможні навіть вивчити власної мови?! А англійська переважно взагалі, накульгуючи на обидві ноги, гепається й більше не підводиться…

Богдан Ковальчук, спеціально для УП http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2011/01/28/5846599/