Таке буває...ми просто лежали поруч и дивились один одному в очі. І мовчали. Нам було про що помовчати....нам було про що говорити...нам було в чім зізнатись один одному...нам було.
А потім мене било ознобом,наче босоніж на снігу....- ти мене зрадив. Не мені. Мене. Ти зрадив все, що було. Все те,що було. Все те, що - пам'ять. Ту,що дна на двох. Всі ті спогади, що ти розбудив разом зі мною тоді вночі, що виливаються з очей солоним морем....Все те,що й досі мариться ночами....Ти мене зрадив! Ти зрадив і себе також....тоді,коли відступився....тоді,коли говорив і знав,що відступишся....тоді,коли мовчав....тоді,коли не зміг подивитись в мої очі....тоді,коли не дзвонив...тоді,коли забував....і особоливо тоді,коли згадував. Ти мене зрадив....Тоді,коли сказав,що одружуєшся. Тоді коли не сказав,що через дитину....
Зрадив.....зрадив....зрадив....І дівчину свою...Всіх.
А знаєш,коли народиться твоя дитинка,підійми її до неба,до сонця...посміхнися і поцілуй....і люби своє маля...і говори про це....і будь поруч....
Благаю,люби і не зраждуй хоча б свою дитину...Нехай, хоч вона буде щаслива поруч з тобою....

By Sonychkova