Від Опішного до Валок


Коли товариш Рабіндраната Тагора вирушав у далеку дорогу, цей поет, філософ і лауреат Нобелівської премії не зрадів такій оказії. «Друже, – сказав він, – я стану перед тобою навколішки, тільки ти нікуди не їдь. У нашій благословенній Індії так багато прекрасних місць...» Мандруючи по Україні, я переконався в цій істині. Опішне – ще одне підтвердження слів філософа.

ВІЧНЕ МІСТЕЧКО

Хто б і що не казав, а Опішне (офіційно Опішня) варте того, щоб, як і вічне місто Рим, розсипатися білостінними хатами над Ворсклою – по семи горбах. І не лише тому, що це полтавське селище в Зіньківському районі вже давно визнане столицею українського гончарства. Опішне таке ж древнє, а, може, ще древніше, ніж Рим.

Звісно, перші літописні спогади про цей населений пункт з’явилися у ХІІ столітті. Однак, мандруючи з Харкова до Опішного, ви обов’язково минатимете Більське городище, на місці якого, як стверджують археологи, у VII – IV ст. до Р. Х. розквітала скіфська столиця Гелон, про яку згадує батько історії Геродот. Ровесниця древнього Вавилону, вона була вп’ятеро більшою за місто з висячими садами Семіраміди, що стали одним з 7 чудес світу. З тих часів, напевне, у цих краях ліплять та обпалюють і горщики.

Олена Мороховецька, котра оце зараз крутить гончарний круг з глиною в Опішнянському національному музеї-заповіднику гончарства, стверджує, що назва Опішне з’явилася вже у пізніші часи, коли з високих пагорбів козаки вартували степ від жорстоких кочівників. Повертаючись додому, вони біля глинястих пагорбів злазили з коня, тобто «опішувалися», щоб відпочити. Можливо, назва пішла також від особливих глин, які тут копають – опоки. Опушлинською, тобто випуклою, називають і тамтешню місцевість.

Словом, як і людство, так і Опішня беруть свій початок від глини. А тут вона – особлива.

МАГІЯ ГЛИНИ

Звісно, що «не боги горщики обпалюють». Однак, щоб зробити щось вартісне на гончарному крузі, потрібно мати божу іскру. Власне, азів гончарного ремесла в місцевому ліцеї вас навчать за півроку, а на те, щоб стати майстром, потрібно витратити все життя.

Особливої уваги заслуговує глина. Ви думаєте: пішов у глинище, накопав глини, замісив її і ось вже можеш ліпити що завгодно. Не поспішайте. Після того, як ви накопаєте гончарної глини, маєте виморозити її, аби вона розсипалася. Далі – все це потрібно перебрати пучками, щоб позбавитися домішок. Раніше, коли в Опішні на повну потужність працював завод кераміки, глину перемелювала й «перебирала» техніка. Тепер, коли народні промисли повсюдно занепали, все це роблять на власних обійстях вручну – і майстри, і їхні помічники.

А ще глина повинна визріти. На заводі її поміщали в брезентові мішки, підвішували, як намітки з сиром, аби глина «відцідилася» й набралася потрібної консистенції. Через півроку кавалок з глиною, який не бачив сонця, ставили на гончарний круг і з молитвою ліпили глечики чи горщики.

Олена Мороховецька крутить круг босими ногами й підказує, як ліпити мисочку. Не проста це справа – тримати долоні паралельно кругу і допомагати пальцями «рости» глині догори. У невмілих руках глина «вередує», але коли, врешті-решт, тобі вдається цей нехитрий виріб, то почуваєшся богом, який щойно виліпив найкраще своє творіння – людину.

Розписують глечики спеціальною глиною або глиною, змішаною з натуральними барвниками. Опішнянський рослинний орнамент нібито простий, але в ньому дивна енергія, накопичена поколіннями місцевих гончарів.

Потім цей виріб потрібно обпалити у величезній печі, охолодити, прикривши обов’язково черепками. До речі, обпалюється глечик при температурі 800 градусів, а полив’яний виріб – 1100 градусів.

...Власне, опішнянських глечиків, горщиків, мисок, полумисків, ринок – полив’яних і простих, чорнолущених – на місцевому базарчику вистачає. Стоять вони серед слов’янських і васильківських виробів. У сусідів, на перший погляд, глечики чи кухлики красивіші, кидаються у вічі симетрією і яскравістю орнаменту. Лише потім розумієш, що ліплення «штамповане», орнамент трафаретний. А опішнянські «горщики», нехай і не позначені крикливістю «кічу», який заполонив усе довкола, проте кожен виріб, створений на гончарному крузі, зберігає доторк пальців майстра.

САД ОБПАЛЕНИХ СКУЛЬПТУР

Справді, для щастя потрібно зовсім небагато – мандрівка до Опішного. Власне, це підтверджує і напис при вході до національного музею-заповідника «Ви щаслива людина, бо ви в Опішному».

Справді, є тут, де народитися щастю. Скажімо, від мисника, де зібрано посуд з усієї України. Ось тобі глечики, горщики, куманці, риночки і ринки, пасочники для Великодня... На возі, на вікнах, на деревах. На подвір’ї, довкола музею. У непокритих поливою глечиках вода не гріється й довго не кисне молоко.

Довкола музею – сад гончарних скульптур. Народні персонажі, твори, що відкривають таємниці світобудови, шкідливі коти, співаки, що співають так голосно, що аж видно душу... І всюдисущі звабливі молодиці. А ще: фантастичні двоголові леви, які чомусь нагадують мені «Валківських левів» з енциклопедії і яких уже не побачиш на Слобожанщині. Це – твори переможців всеукраїнських конкурсів, які проводяться в Опішному.

А ще в Опішні є дві меморіальні садиби-музеї – гончарівни Олександри Селюченко та родини Пошивайлів.

Мудрим був той, хто понад 20 років тому створив цей музей, де не лише зберігаються дивовижні експонати. Тут також працює унікальний Інститут керамології, Інститут народознавства НАНУ, який радує прекрасно виданими книгами та альбомами.

А головне, що цей музей не дав загинути українському гончарству, адже саме довкола нього гуртуються майстри – місцеві та з усіх куточків України.

А СВОЄ БОЛИТЬ

Але, хоча і радієш успіхам сусідів, думаєш про своє. Про те, що наші слобожанські майстри були не гірші. Згадайте шедеври валківчан Дмитра Наріжного, Федора Гнідого, Бориса Цибульника... У Валках працював художньо-промисловий комбінат, де, окрім ширпотребу, виходили на світ Божий справжні мистецькі творіння, що потрапляли до енциклопедій, за океани.

Коли комбінат припинив існування, почала чахнути і валківська школа. Тримається вона нині лише на старих майстрах, яких залишилися одиниці, та ще на місцевій школі мистецтв, директор якої, Олександр Ковальов, не дає згаснути вогнику гончарства серед дітей. Словом, усе поки що тримається на ентузіазмі окремих людей.

Не так давно у Валківському краєзнавчому музеї відкрилася експозиція місцевих майстрів. Оце і все.

Утім, директор музею Тамара Поліщук вважає, що не все ще втрачено. Гончарну справу на Слобожанщині можна відродити у рамках етнотуризму, який успішно розвивається в західних областях України.

Звісно, на місцевому рівні можна розробити туристичні маршрути, залучити майстрів. Щоб людина не лише відпочила від суєти міста, а й, скажімо, на обійсті гончара опановувала ремесло. Кажуть: ніщо так не заспокоює нерви й не очищує душу, як робота з глиною. Там, де в цю справу вкладають гроші, отримують навіть прибуток і надходження до казни.

Проте місцевих зусиль для цього мало. Потрібно, напевне, також створити ще й державні та обласні програми сприяння етнотуризму. Про це я чув також і в Опішні.

Адже які у нас дороги і сервіс – ви самі бачите.

Леонід ЛОГВИНЕНКО