Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. 

Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. 

Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». 

Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.

Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол

Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».

То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»

За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.

Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .

Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?

Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

• кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
• закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
• форму дієслів без «Т»: пече;
• дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
• дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
• м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
• прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».

З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.

Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО