"Чи вживали у Львові слово вундеркінд? Дашкевич почав у двадцять років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено. Вчений відбув 7 років ув’язнення в таборах. 21 рік перебував без роботи. 
Людина з потужним громадсько-політичним нервом, виразний націоналіст, – якби не обставини, він був би передусім українським істориком. Але Дашкевич мав совєцький паспорт, і це зобов’язувало. Він оволодів вірмено-кипчацькою, половецькою мовою. Щоб здобути реноме легального фахівця із вузьких спеціальних дисциплін, видав російською мовою книжки «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIХ веков” (1962), «Украинско-армянские связи в XVII веке” (1969). Окремо стоїть його «Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899» (1971). Інше окреме місце займає ще одна книжка – “Каменные бабы причерноморских степей” (1982). Коли до Львова на Козацьку, 11, де жила родина, приїхала теща – мати Людмили Шереметьєвої, вона побачила в зятя на книжкових полицях грубі теки матеріалів з написами “Баби”, “Баби”, “Баби”. Це викликало серйозні розмови. 
У житті Ярослава Дашкевича був такий переламний момент – 5 грудня 1988 року, його промова на засіданні київського клубу “Спадщина”. З її тексту видно, на яких вершинах українознавства він стояв ще тоді, коли бував без роботи, а Щербицькі й Маланчуки не давали йому працювати для української науки. За большевиків вчений не писав чи майже не писав про його сьогоднішніх героїв – ні про Хмельницького чи Тетерю, Мазепу чи Грушевського, Липинського чи Лонгина Цегельського, не кажучи про Коновальця. Того, далекого вже 1988 року він не мав за собою монографій чи якихось капітальних праць про українських діячів чи українські справи. 
Варіантів було багато. Він лишився з матір’ю, а не з батьком. Зрештою, він не пішов на Захід 1944 року – інший варіант, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміграційну структуру, редагував журнал чи газету? Такого шляху він не вибрав ніколи, і переконує інших і самого себе, що в цьому не розкаювався."
Сергій Білокінь

Першу наукову працю Ярослав Дашкевич опублікував у 15 років. Це були карти до книги з економіки, яку перекладала його мати, відомий науковець та січовий стрілець Олена Степанів. Ярослав Романович мав дуже чіткий, логічний склад мислення і в гуманітарних, і в точних науках. Його батьки були військовими, тож він добре розумівся на стратегії. Мав різні дивовижні здібності, які розвинув і в юності, і потім у концтаборі. Під час німецької окупації навчився шевського ремесла і пишався тим, як міг зашити і навіть пошити черевики. 
Початкова медична освіта дозволила йому працювати в таборах завідувачем неврологічного відділення. Там було багато ув’язнених медиків високого рівня і взагалі відомих людей різних національностей, віросповідань, різного фаху, які ділилися з ним своїми вміннями. Дашкевичу довірили комісувати психічно хворих, тобто звільняти їх на волю як невиліковних і не загрозливих для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич «комісував» чимало політв’язнів, які зовсім не страждали від психічних розладів. Згодом він завжди був консультантом і порадником із питань медицини для своїх близьких і знайомих. 
Дашкевич писав про Україну і про інші народи, які населяли наші терени, через призму світової історії. На таборах і в засланні спілкувався з представниками поневолених народів. Це зміцнило його переконання про толерантність, взаємопошану. Та й міжвоєнний Львів був великою поліетнічною, полірелігійною громадою — українці, поляки, євреї, татари, вірмени... І батьки Роман Дашкевич та Олена Степанів — були шляхетними, толерантними людьми з високою освітою. Як активіст дисидентського руху контактував із однодумцями по всій «імперії зла».
У його долі переплелися історії поколінь. Ярослав Романович цікавився історією Карпатської України, за долю якої вболівав гімназистом у 1938—1939 роках. Василь Климпуш, один із керівників Гуцульської Республіки, рідний брат команданта «Карпатської Січі» Дмитра Климпуша перебував разом із ним в таборі «Спаськ» Карагандинської області Казахстану і чимало повідав майбутньому історикові. У табори 23–річний випускник Львівського університету потрапив «за батьків» — воїнів армії УНР. І згодом саме він у 1988 році в Інституті історії АН УРСР першим перевернув уявлення «українських радянських» учених про Михайла Грушевського: це була історична хвилина, доба домінації російської історичної схеми України завершувалася.
Він, як криголам, прокладав–відновлював цілі напрями української науки. У травні 1991–го започаткував щорічні міжнародні конференції «Історія релігій в Україні» у Львівському музеї історії релігій — створив середовище, що об’єднувало науковців зі всієї України — Сімферополя, Луганська, Чернігова, Донецька, Одеси — знавців християнства, юдаїзму, ісламу на теренах України. Тоді ж став натхненником і співорганізатором наукової конференції «Національно–визвольна боротьба 20—50–х років ХХ ст. в Україні». «Сканував» прогалини в науці. Скажімо, правдиве дослідження історії Компартії. Виховав із десяток кандидатів і докторів наук. Він любив і вмів займатися з молоддю, на відміну від більшості науковців, що зосереджуються на власних монографіях–текстах. Усі його співробітники були молодими людьми 20—25 років. Завдяки цьому йому вдалося створити той феномен, що нині зветься Львівською архео­графічною школою. Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, — він пробуджував відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України. Дашкевич не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історі». 
Вільно володів німецькою, польською, російською, знав вірменську, читав англійською, французькою, литовською, вірмено–кипчацькою, був обізнаний із китайською й арабською. У передмові до книги «Вірменія і Україна» Дашкевич писав, що цікавість до Сходу в нього — від матері. Олена Степанів в університетські роки у Відні слухала лекції відомих професорів–сходознавців. У концтаборі, де були представники понад 100 національностей, Ярослав Романович почав учити різні мови. Згодом досліджував міжнародні взаємини України, скажімо, зі Швецією, Польщею, Сирією, а також українців і національних громад: вірменської, караїмської, німецької, єврейської та інших. Підтримував сходознавчі ініціативи Омеляна Пріцака, засновника Інституту українських студій Гарвардського університету. 1943–го року 17–річним слухав у Львові його лекцію з циклу «Переломові моменти в історії України» та «Формація української нації», де чимало уваги приділено східним компонентам в етногенезі українців. Утім німецька влада заборонила такі лекції «меншовартісним». Коли після «табірних університетів» повернувся до Львова, виявилося, що в Академії наук УРСР не схвалювали сходознавство, підтримуючи його лише в Москві та Ленінграді. На початку 1960–х зав’язує контакти з поодинокими сходознавцями з різних міст України, а також із російськими, вірменськими, польськими, угорськими науковцями. З 1963–го надсилав свої статті у вигляді листів Омелянові Пріцаку, що мешкав тоді в Гамбурзі. 
Професор Дашкевич був одним із небагатьох у світі, хто міг читати вірмено–кипчацьку мову, яку успадкували українські вірмени в часи середньовіччя від літописних половців у кримських степах. 700–сторінковий збірник «Україна і Вірменія» охоплює його статті з історії вірмен у світі та в Україні — французькою, німецькою та англій­ською мовами. 2008 року на зініційовану ним конференцію «Україна і Вірменія» приїхали провідні дослідники, чільники вірменістичних кафедр зі США, Канади, Франції, інших країн. У довоєнний час у Львівському університеті була кафедра вірменістики. Ярослав Романович хотів не лише її відродити, а й створити при університеті ін­ститут сходо­знавства з відділенням вірменістики.
Останні 20 років Ярослав Романович активно досліджував юдаїку. Підтримував наукові зв’язки з дослідницькими інституціями у Петербурзі, Москві, Єрусалимі, США. Допомагав у відновленні синагог, у встановленні пам’ятних таблиць у Львові. Разом із Мейлахом Шейхетом створив Центр юдаїки у Львові, де досліджується, зокрема, співпраця українців та євреїв у державотворенні Західноукраїнської Народної Республіки. 
Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько — Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати — Олена-Марія Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету. У грудні 1949 заарештована, ув'язнена в Мордовських таборах, звідки повернулась 1956. Автор понад 75 праць з географії та економічної географії, спогадів.
У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 Ярослава Дашкевича заарештувало МҐБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 — часто залишався без роботи (за період до 1990 року — 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946—2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола. 
Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської ССР у Єревані у 1963. Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У науковому доробку понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. 1993 захистив докторську дисертацію. З 1995 викладав у Львівському державному університеті імені Івана Франка, в якому у 1998 році очолив кафедру сходознавства. У червні 2008 року перевіз прах свого батька з м. Куфштайн (Австрія) до Львова. Помер 25 лютого 2010. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Іван Коршинський, табірний побратим: У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: "Я тобі лише вдячний буду."http://zakarpattya.net.ua/…/93856-Pam%E2%80%99iati-druha-i-…