Мені так вас шкода, так шкода, моя багатостраждальна В.Г. Ну що ви маєте від життя? Скрипку? Невже цей шматок дерева допомагає вам забути ті проблеми, що ви самі собі вигадали? Мені шкода вас, ось чому я терплю... Я ще не зустрічала такої людини як ви, ніколи не зустрічала, ви дійсно талановиті. Талановиті й нещасні. 60 років. Сама. Немає любові. Не було любові, окрім скрипки... Ні-ні! Була, звичайно була! Інакше б ви так не грали! Звідки ж у вас сльози?
Я захоплююсь вами, і ні... Ваш настрій з роками погіршується...Ваш звук міняється... Вже немає в ньому сонячного сяйва, вже навіть волошок немає. З*явився холод і скрип...Звідки? Не грайте - мені страшно! Я знову чую ці звуки, і мені страшно!
Але коли сонце з*являється, коли я бачу вас щасливою, я знову бачу ті кольри - жовтий, червоний та синій! Ваша скрипка звучить і на ній ростуть квіти...
Я продовжу писати про вас...
Але сьогодні ваша Елегія була неперевершина!