Повір, що марно клеїти опале листя.
Ти не помітив? Осінь вже прийшла,
Настало те холодне розмаїття,
Коли природа жовті барви одягла.

Нехай холодні руки тепер чай зігріє,
Дістанеш скоро з шафи теплий плащ,
Та незабаром землю листя вкриє,
Не повернути все назад... Не плач.

У старого пергаменту такий ж віддінок,
Як і в наземного осіннього ковра.
І сіре небо видно крізь прозорість віток,
Тепер вже сіра та суха трава.

Ти все товчешся. Листя стогне під ногами,
Лишаючи відбитки гадів на собі.
Пошарпане негодою й вітрами,
Шукає мирного спочинку на землі.

Хай полежить ще трішки, відпочине,
А потім в купу ти його згреби.
І підпали: нехай воно зітліє.
Навіки з димом в небо відпусти.