Я думаю, що ти також знаєш, як боляче прокидатися вранці й відчувати порожнечу. Навіть не ту, що поряд тебе, набагато болючішу – душевну. Дивитися на телефон, і думати, що вже ніколи не заграє та мелодія. Людина пішла, а спогади лишилися. А що вони значать? Неначе дерево, що залишилися без листя, так само спустошують тебе. А ти його ростила, плекала, те дерево, доки воно геть не засохло. Тепер потрібно безжалісно його зрубати і кинути на вогнище старого кохання, сподіваючись, що його попіл стане чудовим ґрунтом для нового, ще фереїчнішого і болючішого.
Але так важко викреслити з пам’яті всі ті щасливі моменти, що пережили разом, спільних друзів, викинути старі фотографії, засмальцьовані пальцями, стерти мегабайти історії. Майже так само важко, як забути всі ті плани, що ви малювали в уяві, думки, про те, що обов’язково треба буде йому показати, при перегляді чогось цікавого, й про те, що ви обов’язково підете в кіно на цей новий фільм.
Чим далі людина від тебе йде, тим більша пустка в душі. Можна було б лишитися просто друзями, але тоді шрами на серці не дадуть спокійно жити. Та що жити, навіть дихати буде важко. І вже не буде сили на стандартне: «Привіт».
Але все йде. Час рубцює старі рани, і вже здається, що не так боляче, але від них не сховатися, не залити їх йодом чи зеленкою, щоб позбутися того чужого, що потрапило в тебе. Надто пізно. Тепер лише ампутація. Правда ж не хочеться цього позбуватися. Ти ж також боїшся одного разу прокинутися зі страхом, що всі твої почуття в минулому. Тобі також сниться, як він каже слова любові іншій людині, такій на тебе не схожій? І ти прокидаєшся вся в сльозах і йдеш на самотню кухню пити ту каву, аби тільки до ранку не заснути. А в тролейбусі чуєш ту пісню, під яку минали найщасливіші моменти. І знову, аби не заплакати. Та це мине. Ви будете щасливі, з іншими. Тільки якщо і будете любити, то вже не так….