Это цитата сообщения Amarum_Mellis Оригинальное сообщение

[152]



25 есе про кохання



Колись, у часи мого світлого пострадянського дитинства, були такі турецькі жуйки “Love is...”. Поряд із “Дональдом Даком” і “Турбо” вони не витримували ніякої конкуренції. Звичайна ґума, симптоматично ароматизована полуничкою. Мене нудило вже на першій хвилині спринтерського жування. Але виробникам “ловеїзок” йшлося, вочевидь, не про смак і запах. Своєю, на перший погляд, непотрібною й непомітною діяльністю вони навертали здеморалізоване суспільство у лоно вічних духовних цінностей. Обгортки, заради яких, врешті, й купувалися “ловеїзки”, складали величезну колекцію визначень любові. Простенький коміксоподібний малюнок з хлопчиком і дівчинкою у різних ситуаціях і — не побоюся цього слова — позах. А далі універсальна істина на зразок: любов — це коли щось заважає тобі сконцентруватися; любов — це коли хтось несе твої лижі; любов — це серце одне на двох; любов — це причина нашої присутності на землі...

Всі мої друзі, особливо хлопці, носилися з “ловеїзками”, ніби з “Камасутрою” чи журналом “Плейбой”. На перервах між уроками у школі найбільші фанати збиралися разом, аби почитати одне одному свої визначення любові. На одну “ловеїзку” можна було виміняти, наприклад, бутерброд з ковбасою або два яблука, однак ті, що піддавалися голодній спокусі, потім тяжко про це шкодували.

Уявіть собі щасливе покоління українських дітей, які не здогадувалися про існування апельсинів і комп’ютерів, але знали, ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ.

Я, як завжди, все пропустила. Жуйки “Love is...” раптово зникли, і в мене не залишилося жодної. Їм на зміну прийшов модерніший варіант — “Hate is...”, який, власне, логічно продовжував обрану тему. Ті самі хлопчик і дівчинка. Внизу обгортки вердикт: ненависть — це коли ти не можеш дивитися на неї без оптичного прицілу.

Я пам’ятаю одного не надто старого діда, який п’яним лежав на лавці у центрі крихітного західноукраїнського містечка і кричав: “Де любов?! Де любов?!”.
Ціле містечко зійшлося дивитися на концерт. Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці, не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю в крові), безперервно повторював одне і те ж саме: “Де любов?!”. Праведні жіночки юрмилися біля діда, і кожна по-своєму відповідали на його запитання:
— У ср...
— В Америці твоя любов.
— Нащо вона тобі взагалі здалася?
— Такий старий, а ще любові хоче...
Маленькі діти кидали у діда яблуками і камінням. Бігали довкола, як чортенята, тикали пальцями, зривали черевики і картуз. Сцена, гідна великих режисерів.


Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: “Де любов?! Де житє?!”.
Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках “Love is...”, услід за пропитим волоцюгою повторюю: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?!


Покажіть мені хоч одну людину, яка справді любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку справді люблять.

Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих — він і вона, є альтернативний чинник, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами й трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві.


А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: “Я тебе люблю” — “Я тебе теж ні”. Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько.


Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну історію кохання. Так, щоб сильно, правдиво й до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов — це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов’ю, насправді — лише банальний страх залишитися самотнім.

Хоча іноді все має значно простіший вигляд. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе.
Якось я була свідком вуличної бійки. Власне, не стільки бійки, скільки побиття. Він — курдупель, маленький самовпевнений індик — бив її — вродливішу й вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулася, і дзеркальце випало з рук н

а газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше.
Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене.
Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протрималися — красуня і чудовисько.


Дівчина мені подобалася. Була у ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком.
Він кричав: “Чого ти ревеш?! Піди й підніми дзеркало!”


І це було занадто. Такого карамазівського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові.


Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші — душею.
Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці. Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно.
Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них.
І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок?
Правильно.
Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля.


Забігаючи наперед, скажу, що мене якось, значно пізніше, теж так само ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе жаліти.

Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.


Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки й ноги.
Хто ліпше за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто ліпше за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я!


Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати за руку, думати тільки про мене, одне слово,— любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).
А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю, і цілий день, вперта й горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.


З того часу перед тим, як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована помийна яма.

Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мученицькою, злою.


Не влаштовують мене лише дві речі, і перше — це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було, кого любити. Щоб було, кому щовечора перед сном у любові зізнаватися.


Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську — найкращу у світі Бабу-Ягу — на Арбаті з Пушкіним.
У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон мав приблизно такий вигляд: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті й крові! Мій! Пушкін!
Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: “Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!”.
Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: “Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю”.

Друге, що мені принципово не подобається в любові,— це те, що вона минає.
Дуже не подобається.
Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй належить за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо однак помру? А любов — найкраща форма забуття. Любов не вмирає.


Підозрюю, мене просто вкотре обдурили. І знову в усьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману “Звіяні вітром” заявив Скарлет О’Хара: “Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю”. Пам’ятаєте?


Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть мало того,— не могла зрозуміти. Як це, “не люблю”? Що значить, “не люблю”? І ти кажеш це тепер, за сторінку за кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька, і тому не завжди чітко усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!


Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати “Звіяні вітром”, я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.
Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.

У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.
У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають історіями про кохання, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, який любов має вигляд, яка любов буває, і що, власне, ліпше не любити, але воно — як сніг на голову, й ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно.
Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення про всі можливі любовні інтриги і перипетії, а, коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.


І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов узагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.


Все решта не має жодного значення.
Таня МАЛЯРЧУК