Щось хочеться пописати на рідній мові. Не знаю, чому...
Взагалі, вечір незрозумілий. Хочу курити...а хєр я покурю, коли пачка найдешевших сигарет скоро буде коштувати 20 гривень. Здуріти можна. Треба кидати...
І взагалі. Діма не пише, не дзвонить, зовсім совість проєбав. Він вважає, якщо ми "зустрічаємось", то вже не треба кожен день запитувати у мене, про кого ж мій статус. Сука, я ж для тебе пишу! Заходиш в онлайн, повисиш трохи, й виходиш. Нє, щоб малюююююсіньке повідомлення написати... "а дулю тобі, Катюша, сиди кусай лікті, я вже і так знаю, що це про мене, коханого". Отак ти думаєш, палюбому.
Я тут мучаюсь...знаєш, я зрозуміла, що була дурною. Ото кидала тебе 3 рази...навіщо? А я тебе кохаю, виявляється...а ти вже це давно зрозумів, я знаю. Падлюка. І користуєшся цим. Я думаю, що мі все давно звикли один до одного, це як погана звичка. Легко почати, важко кинути. Це, як щорічна традиція, як ти кажеш. Падлєц. А я тебе все одно люблю. А ти мене теж...правда?

Щось знову фігня в голову лізе.