Щораз важче знайти корінного львів’янина українця, дід чи бабця якого народилася у Львові. Утім все ж мешкають у Львові люди, які добре знають свої родові корені. Років через десять чи двадцять від цих людей у матеріальному світі залишаться лише рядки в книзі та кілька слів на газетній шпальті. Але будь-яка жива людина цікавіша від найцікавішої книги. І саме тому ми пропонуємо вам надзвичайні спогади про Львів, з якими поділилися старі львів’яни. Ці прекрасні люди з прекрасного, трохи таємничого, але вічно молодого міста Лева.

 

З давньої львівської сім’ї

Мирослав: “Про мою родину говорять, що то львівські інтелігентні міщани. Є свідома пам’ять про п’ять поколінь моєї родини – про перших знаю, що десь сто двадцять років тому вже були у Львові. Це мої предки по маминій лінії, які були вихідцями з Радехівщини. Бабця народилася в будинку на теперішньому проспекті Свободи 13 нарозі вулиць Коперніка. Тепер тут магазин “Спорттовари”, а тоді був кінотеатр, який був розбомблений під час Другої світової війни. Мама мені розповідала, що за поляків були спроби робити розбрат серед львівських родин, тобто держава вирішувала за тебе, ким повинні бути твої діти. Якщо мати полька, а батько українець, то дівчатка мають бути польками, а хлопчики українцями...” А з 1916 року ми мешкаємо на вулиці Каліча гора. На вензелі будинку можна побачити літери КО – це ініціали Косичина Онуфрія, нашого родича, який перший вселився в цей будинок.”

 

Про вареники й шкварки з марципанів

Пані Ярина мешкає поблизу Академічної і тому добре пам’ятає магазин Телічкової на місці теперішнього гастроному, званого в народі “Сквозняк”: “У цій крамниці був надзвичайно розкішний вибір харчів, особливо ковбас. Але справжньою атракцією для усіх львівських дітей тридцятих років, зокрема і Станіслава Лема, який про це згадує, була цукерня Залевського (теперішній магазин “Світоч” на проспекті Шевченка). На вітрині цукерні були такі дива. Що діти стояли перед нею як зачаровані і не хотіли йти далі, хоч мами та бабці довго смикали їх за руку. На Великдень на вітрині лежали майстерно, щоб не сказати геніально зроблені із різнокольорового марципану (а це цукор, мигдаль і цитрон) паски, крашанки, шинки навіть із кісточками, які з них стирчали.

А на Різдво до марципанових шинок і ковбас добавлялися марципанові голубці й вареники, на яких були навіть жовті шкварки. Це було диво невимовне. На початку Академічної, неподалік теперішнього “Макдонольдза”, де розташований магазин “Єврофото”, був фірмовий магазин шоколаду “Ведель”. Крім того, дуже популярним був шоколад “Сухард”, та “Мілка”, яку нове покоління скоштувало лише недавно”.

 

Про ціни у Львові

Пан Богдан: “У середині тридцятих буханець житнього хліба коштував у Львові 12 грошів, пшеничного – 18, кіло сметани – 1 злотий, кіло масла – до двох злотих, кіло волового м’яса – 35 грошів, пляшка горілки – 3,5 злотого. Проїзд у трамваї коштував 20 грошів, а для школярів 10, так само, як морозиво. Тож учні часто зекономивши трамваї, купували собі в пасажі Міколяша чудові льоди різних сортів і кольорів. За зимові чоботи фірми “Батя” треба було заплатити 12 злотих, а за 15 злотих можна було винайняти пристойне двокімнатне помешкання з водою, газом і електрикою. І це тоді, як, наприклад, трамвайний кондуктор, як і вчитель початкових класів, мали платню 130 злотих на місяць, професор гімназії – 220-250 злотих, а кваліфікований робітник чи майстер і до 300... В кінці 1930-х працівникам деяких підприємств надавали довготермінові (на 20 років) кредити на житло – гарні одноповерхові особняки, повна ціна якого була 7000 злотих. Тобто виплата мала становити лише 30 злотих на місяць”.

 

Львів батярський (бандитський)

Не будемо ідеалізовувати кримінальний світ, але у Львові завжди поважали старших і навіть були рецедивисти, які зверталися до жінок та дівчат не інакше , як “сестричка” або “сонечко”. Про “шляхетну епоху”, коли ще не було кримінального “бєспрєдєлу” погодилися розповісти старі львівські батяри брати Макаронники: “В ті часи Львів розділявся на бандитські райони. Між районами постійно були розбірки. Район, який називався “Рокс” (Палац культури залізничників) постійно воював з Центром. Бо хлопці з танців у клубі міліції на теперішній вулиці Січових Стрільців ходили на танці в “Рокс”, а роксівці полюбляли ходити до клубу міліції – і між ними постійно виникали сутички. Ворогували й інші райони. Якщо когось з наших ображали, ми всі разом ішли розбиратися. Але ми ніколи не брали на розбірки ні ножів, ні палиць. Ми виливали з олова свинчаки, кожний під свою руку – для додаткової ваги під час бійки. Кастетів у класичному розумінні з шипами та виступами ми не використовували. Часто бувало так, що коли збиралися на розбірках два угрупування, то вперед виходили їхні лідери і билися між собою. А потім, незалежно від того хто вигравав, усі йшли пити вино, якого брали десять чи двадцять ящиків. Горілки ми майже не вживали...”

 

Про музей архітектури

Пані Олена: “До 50-тих років минулого століття того, що звикли називати Кайзервальдом, а потім Шевченківським гаєм, не було. Навколо дерев’яноъ церкви з Кривок, яка належала студитам, були поля жита, пшениці, буряка, картоплі. У голодні післявоєнні роки лди околиці виживали з цих полів. На вантажні потяги, які проходили через станцію Личаків, люди видиралися на ходу і скидали з вагонів вугілля, бо не було чим палити.

На території теперішнього Музею дерев’яної архітектури у старому австрійському будинку був заклад для неповносправних дітей. Поряд стояли клітки з дикими тваринами і це впродовж від часів Польщі й до 50-тих років. Ними опікувалися ченці-студити, а по війні старші дівчатка з закладу ходили до сусідів, допомагали по господарству, прали білизну і за це їх люди годували і давали дещо з одягу”.

 

Про сміття

Пан Славко: “У часи довоєнні і перші післявоєнні сміття зі Львова вивозили на так званих штрайферах, спеціальних великих фірах із великим майданчиком, які тягнули великі, як їх називали данські, скандинавські або німецькі коні “штрайферові” – вагоноводи, потужні, лапаті, з волоссям на копитах. Коли під’їжджав штрайфер, люди бачками виносили сміття і висипали на платформу, а потім коні вирушали на Пасіки на звалище. У районі вулиці Пасічної на місці теперішньої Таджицької від часів Польщі існувало міське сміттєзвалище. Ним користувалися до 50-тих років, поки не відкрили нове у Грибовичах. З тих часів залишилася поголоска про страйк сміттярів Львова у 1956 чи 1957 році. Це був чи не єдиним страйком за совєцьких часів. Сміттярами тоді влаштовувалися люди, які не могли ніде інде знайти роботу: це були або рецедивісти, або звільнені із заслання політв’язні, які знали як організувати страйк.

 

Про забави

Львів післявоєнний, незважаючи ні на що, все ж умів бавитися, як і в усі часи. Пані Каріна згадує про філармонію, яка тоді містилася на вулиці Івана Франка і була розташована просто неба на кшталт пізнішого Зеленого театру: “Тут із концертами виступав російський співак Вертинський. Найпопулярніші танці для молоді у повоєнному часі були в Інституті народної творчості на вулиці Короленка, нижче від православної церкви. Ці танці були елітарними, і там іще чулося: “Пані докторові, пані професорова”. На танцях граф естрадно-джазовий український ансамбль “Не журись”. Львівська повоєнна молодь збиралася тоді ще у Підзамчі у зруйнованому будинку колишнього польського шляхтича. Там була досить велика зала, куди всі приносили якісь закуски, а потім танцювали. Це була колективна культурна забава з різноманітними іграми і лотереями. Дуже популярними у молоді були, як і завжди, Андріївські вечори, де дівчата ворожили. У повоєнні часи ще не було таким традиційним ходити в гості, яке дуже поширилося під впливом традиції зі Сходу у 1960-1970-ті роки.


источник