"...Однією з причин деградації (до того ж чи не головною причиною) була зрада української аристократії. Зрада інтересів своєї нації, держави, традицій поколінь, перехід до табору ворогів. Ті народи, аристократія яких твердо стояла на національних позиціях, заклично гуртувала навколо себе широкі верстви населення, провадила благотворну для них внутрішню і зовнішню політику, ті народи завжди тішилися свободою й доброю опінією в очах світу. А зраджені, полишені своєю провідною верствою народи в будь-якій країні світу так само, як і ми, завжди нагадували отару овець, покинуту на розтерзання зажерливим вовкам...
Отже, наша земля не тому на довгі віки стала не наша, що на ній засіли чужинці, а тому, що ми самі перестали почувати себе її господарями й донині почуваємось елементом нижчим, хоч і чисельнішим від усіх зайд разом узятих.
Не знаю кращої ілюстрації до сказаного, ніж сумна та невесела гумореска нашого земляка, відомого письменника Є.Дудара, де йдеться про те, як до «щирого» українця приблукав погостювати вічно голодний «старший брат». «Щирий» українець зустрів його як рідного, посадив на чільне місце, сам прислужував до столу, годив як міг. Гість «від пуза» наївся та напився, глибоко вподобав собі таку гостину та й за своєю екстравертивною натурою став почувати себе в чужій хаті за головного. А чому б і ні, як така слабина тут жирує — не мужчина, а справжня вівця. Закортіло приблуді притулитися до молодої господині, то й звелів «вівці» вибиратися до сіней. Ніби ненадовго. Що ж, і в сінях можна біду пережити, змирився «щирий українець». Та гостеві й того мало, йому припала до вподоби ціла хата, і він звелів господареві вибратися до хліва. Мовляв, ближче до «виробництва», до худоби. Улюбленої. (Що-що, а фарисейську демагогію «старші брати» розводити уміли!). Нехай і так, діди—прадіди жили в хлівах разом з худобою, то і я не великий пан — теж якось проживу, стерпів «щирий українець». А гість і на цьому не зупинився, бо задумав заволодіти й хлівом з худобою, і командно—адміністративним методом виставив українця (уже й не господаря) під повітку до собак...
Усе тут закономірно, все логічно, бо яка може бути людська гідність у вівці? Читаю гумореску і гублюся у висновках: хто більше завинив — гість чи господар? І чи винен «старший брат», що вподобав собі таку щедру, всеобіцяючу гостину? Подумки ставлю себе на його місце і переконуюсь, що діяв він цілком логічно. Але один висновок напрошується сам собою: чи міг мати міцну державу народ, котрий ні чужого воювати не хотів, ні свого захистити не міг?
Так, ми одностайно схвалюємо гнів і ненависть Шевченка до поневолювачів (поема «Кавказ»), та водночас здеградували до того, що дехто відкрито засуджує його гайдамаків («Гайдамаки») за жорстокість, бо, бачите, як це можна вбивати людей, нехай і ворогів, без «милосердія і зла», коли Бог створив їх так само, як і нас?! Подібне овече всепрощенство — це кінець нації"...

Взято:
Арсен ПАЛАМАР
"ДЕГРАДАЦІЯ"