Это цитата сообщения слава_бондар Оригинальное сообщение

ВЕПСЛЯНДІЯ

http://www.ugraina.org/encyclopedy/1042/1045/2541.html
Фіно-угорська країна. Розташована у т.зв. Міжозер'ї - трикутнику між Онезьким, Ладозьким та Білим озером. Населення - вепси, чудь, карели, великоруси, українці, цигани. Територія поділена адміністративними кордонами 5 суб'єктів Російської Федерації - Вологодської, Тверської, Архангельської, Ленінградської областей та Республіки Карелія. Ще...

Від вепського народу фіно-угорська спільнота чекає найбільших сюрпризів. Це й не дивно, бо один із вепсів — Владімір Путін — став Президентом РФ.

За даними історика Володимира Борзаковського та мовознавця Костянтина Тищенка, країна Вєсі зберегла неолітичні „родинні плями”. Етнонім та мова вказують, наприклад, на спорідненість Вепсляндії з країною Басків.

Однак інтрига “вепського питання” полягає не в типологічних конструкціях “Вепс Путін і ЕТА”. Вепсляндія – одна з країн, яка навіть за фіно-угорськими вимірами пережила інтегральну катастрофу. Хоча ранній період контактів з Київським каганатом не віщував ніяких жахів.
Писемна українська традиція визначає окремого володаря вепської країни – Синеуса. Однак інтереси торгових шведських монополій призвели до появи полінаціональної фінської конструкції – Новгородської Республіки. Впавши 1472 року, вона придавила насамперед вепську політичну еліту, яка працювала на відбудову Православної Біярмії – конфедерації фіно-угорських народів Північної Європи. З цього часу вепси самоусуваються від видимого політичного життя, але їх присутність шкірою відчувають мігранти. Досі серед них побутує легенда про білобородих карликів-вепсів, “чудь белоглазую”, яка пішла в підземні міста і там чекає слушної нагоди осісти свої землі. Цей сюжет перегукується з кельтськими легендами про ельфів та троллів, та й феномен субстрата келтських культур в арійських свідчить на користь цієї паралелі.

Історична Вепсляндія - це досить велика територія. Північні вепські землі блокують входи до центральної Карелії від середнього узбережжя Онезького озера до Ладозького. На заході Вепсляндія омивається водами міфологізованого Волхова. За озером Ільмень (наголос слід робити на перший склад) розташована невеличка, але фатальна білоруська шпарина, через яку до вепської Новгородської Республіки сунули західні слов’яни та голядь.

Південь Вепсляндії, після столбовської міграції лівві-карел, розмитий поселеннями Тверської Карелії в районі Бежецька, але чіткий, незайманий кордон зберігся на півдні з Мерянією – він тягнеться аж до південного заходу Комі-Зирянії, хоча поселення північних мерян, що були підданими Великого Новгорода, з’являлися і в центрі Архангельської області, доповнюючи складну дисперсну картину цього слабозаселеного фіно-угорського краю.

В цілому Вепсляндія — це серединна земля, яка разом з Мерянією була основним об’єктом ідеологічного і расового ґвалту з боку Київського каганату, білорусинських князів і навіть Волзької Булгарії. (Остання аж до 9 століття контролювала євразійську торгівлю Вепсляндії).

“Падіння” двох євразійських колосів – Вепсляндії та Мерянії – запрограмували трагедію всіх 17 фіно-угорських країн. Сценарії цих трагедій мали багато редакцій, але їх алгоритм полягав у тому, що чинити організований опір тюркському сходу і арійському заходу Фіно-Євразія як цілість уже не могла. І якщо в складі Новгородської Республіки та Владіміро-Суздальського князівства вепси й меряни зберігали політичну суб’єктність і певну автономію свого рустикального світу, то в часи Московії та Петербурзької імперії вони першими виробили ідеологію “тотального субстрату”. Відтоді жоден культурний і навіть політичний феномен в межах Фіно-Євразії не міг бути адекватно прочитаним без врахування “великорусского начала”.

Поняття “великорусский” висунуте в колах малоросійських автономістів в середині ХІХ століття. Воно дешифрувало феномен колективного несвідомого фіно-угорських народів. Пізніше, з реєстрацією нового слов’янського бренда – “українець”, і витіснення з України політетноніма “русскій”, він виявився вакантним і остаточно передався в спадок “великоросам”.

Виняткову роль відіграла в генезі вепської самосвідомості Православна церква. Як уже зазначалося, вплив вепсів на органи державної влади Новгородської Республіки розширяв грунт для своєрідної вепсизації життя парафій на території історичної Вепсляндії. Покровителем вепського роду є святий преподобний Александр Свирський – вепс з походження. Слава святого давно має не лише національний, але й загальнофінський вимір. (Мабуть, і в Україні св.Александр Свирський є найбільш відомим представником роду вєсі). Учень св.Александра – преп. Іона Яшезерський закріпив у вепській землі благочестиві традиції. У вересні 2004 року Іону Яшезерьского оголошено покровителем вепського народу.

Вепсляндія, на відміну від Карелії, не зазнала жодного впливу католицизму і лютеранства. Не сприяючи входженню вепської мови в церковну літургику єпархіяльне керівництво толерувало вияви традиційного способу життя вепсів. Вепський характер зберігав Тервенецький жіночий монастир – це місце паломників з усіх православних країв Фіно-Євразії та України знаходиться нині на території Ленінградської області. В брошурі з сучасною історією монастиря особливо підкреслено, що його назва походить від вепського слова “terve” – “благополуччя”. Ну, а від публікації першого перекладу молитви “Отче наш” вепською мовою до повної вепсомовної Біблії спливло 120 років. Цю колосальну роботу закінчено лишень у 90-роках ХХ століття.
Цікава доля “вепських заказників”, в яких зберігалися недоторканними домосковський спосіб життя “білоглазої чуді”. Аж до ХІХ ст. фіномовні вепси тримали кругову оборону проти експансії слов’янизованих братів; їхні анклави — на заході Вологодської та в центрі Ленінградської областей — було важко розмити і в совітські часи. Скажений слов’янизатор РФ Нікіта Хрущов намагався вирішити вепське питання повним запереченням їхнього існування, навіть на рівні національних районів. Останній з них було скасовано 1959 року в Ленінградській області.

Однак вже 1969 року виходить науковий маніфест вепської інтелігенції – монографія “Взірці вепської мови”, де зібрано багатющий діялектний матеріал вепсів півдня Республіки Карелія, Ленінградської та Вологодської областей – всієї живої Вепсляндії. Ця робота лягла в основу формування нової літературної вепської мови, яка нині вважається однією з найрозвиненіших мов фіно-балтського анклаву.

Нова вепська державність

Незаперечні успіхи на культурницькій ниві зробили ім’я вепсів називним у всій РФ. Така популярність сприяла тому, що 20 січня 1994 р. вепси несподівано отримали державність — Вепську національну волость створено в Республіці Карелія. Столицею оголошено старовинне містечко Шоутарві (Шолтозєро). Указ про це Глави Республіки Карелія з’явився 2 грудня 1996 р.

Звісна річ, ВНВ виникла не через вепсофільські настрої у Кремлі та у столиці Карелії — Петроскої. Справа в іншому — вепси можуть стати запасним інструментом дезінтеграції небезпечної Карелії, в якій відкрито говорять про бажання вийти зі складу РФ. Якщо б Москва хотіла справді посприяти відродженню вепського суспільства, то очевидно обрала б для створення волості не північні околиці Вепсляндії, де відчутні впливи суомі та карелів. „Еталонні” вепси замешкують нині у Бабаєвському, Бокситогорському, Подпорозькому та Пікалевському районах. Але вони розділені кордонами Вологодської та Ленінградської областей. Між кущами вепських сіл немає транспортного сполучення. Адміністративні кордони РФ стали для вепсів чинником відчуження і національної дезинтеграції.

Центр вепського руху знаходиться у Санкт-Петербурзі та столиці Карелії - Петроскої. «Стара» вепська інтелігенція працює в місцевих університетах. Середня покоління випускає єдину поки що вепську газету «Kodima». Вона двомовна.

Цікавим явищем на межі фіно-угорського та арійського способу політичної репрезентації є молодіжна вепська організація “Молоді журавлі”, яка сформована також з карельських вепсів.
Вепське питання в Карелії
Офіційну вепську політику в Республіці Карелія формує Комітет Законодавчих Зборів з питань самоуправління та національної політики. Його очолила лідер вепської громади Петроскої, кандидат історичних наук Зинаїда Строгальщикова. На сьогодні вона може впливати на 6% бюджетних грошей РК, що виділяються на роботу з “націоналами”. Однак навіть така лояльна вепська фігура як Строгальщикова сьогодні пішла на конфлікт з федеральної владою. 30 липня 2002 року вона виступила зі зверненням до Путіна, де вимагає повернення до анкет Всеросійського перепису населення графу про визначення рідної мови. Але було пізно. На початку вересня 2002 року вже провели перепис мешканців карельських островів, сільрад в околицях Онеги, в анкетах відсутня графа „Рідна мова”.
В результаті всеросійський перепис 2002 року став черговою провокацією слов’яністів. Своєрідна побудова ключових питань з національної та мовної ідентифікації громадян РФ вкотре підтримує міф про зникнення воді, вепсів, іжорців (вкотре!) Чи стане від цього РФ слов’янською країною? Питання ось уже на протязі 300 останніх років суто риторичне.

Санки-петербурзькі вепси

Санкт-Петербург - свідок вепської історії. Саме заснування міста-близнюка шведського Нотебурга у гирлі Нейви викликано масштабною роботою карельського лоббі в уряді москвоського князя Петра І. Майже ритуальний похід фіно-євразійської дружини Петра від біломорської Нюхчі (з саамської – Лебідь) до шведського кордону супровдожувався вепськими “трударміями”, які пробивали суходольний шлях між Онезьким та Ладозьким озером московським кораблям. З тих часів вепси не почувалися у Санкт-Петербурзі чужими людьми, хоч їхній соціальний статус лишався тут на рівні пушкінського “вбогого чухонця” і ніколи не наближався до великоновгородського. Це власне і допомагало імперській аристократії “не помічати” фіно-угорського моря навколо себе, сприймати все фінське в столиці як старця, що ось-ось помре. Така масова патологія призвела до того, що вепська мова і культура не заслужила на жодного дослідника і популяризатора аж до 1913 року.

Напередодні Першої світової війни педагог П.Успенський випустив бідненький “Русско-чудский словарь” – його заслуга в тому, що він був першим (ясна річ, вельми аматорським) словником вепської мови.
А вже у 20-их роках Санкт-Петербург став центром духовної Вепсляндії, як зрештою і Іжорії, і всієї православної Фінської Півночі. Вчені-вепсомани як ртуть збиралися у профільних інститутах міста. В Інституті мови та мислення вони, фактично, створили неформальну вепську академію наук, яка розробила на основі латинської графіки нову абетку, термінологію, літературну мову.

„Академіками” країни Вєсі стали Н.Богданов, М.Хямяляйнен, Г.Большаков, Ф.Андреєв та А.Андреєва. Саме ними була зроблена ставка на емансипацію центральної Вепсляндії, що межувала з самим Санкт-Петербургом. І після видання 1936 року розкішного вепсько-московського словника пошесть національної освіти охопила більшість сіл, які числилися “обрусєвшими”. Зокрема, в райцентрі Лодєйноє Полє було закладено основи національного університету – вепське відділення місцевого педучилища.
Однак невдовзі вепси принесли перші жертви за спробу облишити „екзистенційну мовчанку”. Напередодні війни з Фінляндією вепських вчених вбито. На сільських сходах заборонено говорити рідною мовою. З бібліотек вилучено вепські книжки.

Після цього про вєсь як політичну націю згадали лише одного разу – НКВД, у зв’язку з формуванням Червоної Фінської армії Отто Куусінена, мобілізувало в ці відділи совітських фіно-угрів. Серед них - вепсів. Вони, разом з карелами, ерзянами, комі та іжорцями, символізували колективну волю Фіно-Євразії до навернення “Суомі-красавіци” в коло комуністичних побратимів.