Михайло Дубінянський написав чергову «визначну статтю» під назвою «Формула успіху». Автор час-від-часу торкається резонансних тем, але оскільки мислення у нього ліберальне, то нічого путнього з його старань вийти не може.

Зараз Дубінянський непрямо критикує національну ідею. Ні, не нашу, а африканську. Так вже вийшло, що найкращою ілюстрацією зв’язку між національною ідеєю та розвитком економіки країни є модель суспільного устрою в т.з. «азійських тигрів». Дубінянський пише про Південну Корею та Сінгапур, але сюди ще відносяться Тайвань, Гонконг і меншою мірою Малайзія та Таїланд. У Філіппін та Індонезії справи йдуть значно гірше, тому «тиграми» їх не вважають.

Цілком слушно автор наводить приклад з ліками, про ефективність яких свідчить не тільки те, скільком людям  вони допомогли, але й могили на кладовищі, тобто те, скільком не допомогли. В контексті цього читач вже сподівається, що пан Дубінянський розповість йому про «формулу успіху», але автор лише констатує кількість «могил», тобто тих країн, в яких економічного чуда не сталося. Таких виявилось більшість. Але в цих країнах були харизматичні лідери, була боротьба за незалежність, була і є національна ідея. От тільки після здобуття незалежності жити стало мінімум не краще, а самі країни попали в кабальну залежність від транснаціонального капіталу. Ну, як завжди, криза, розвал економіки, військові перевороти, організовані колишніми соратниками, які поскидали колишніх харизматичних персон.

Чому так вийшло? Розкриємо читачу те, що не вдалося М.Дубінянському. Власне, формула успіху, як і формула не успіху, одна і та ж сама. Розглянемо проблему на конкретних прикладах. Історія Сінгапуру – унікальна і неповторна, тому зосередимось на Тайвані і Південній Кореї. Спільне в них те, що ці країни здобули незалежність завдяки США. Без присутності американської армії цих країн просто б не існувало. Але на цьому роль американців і закінчується.

Чим ці дві країни відрізняються, скажімо, від країн Африки чи Індонезії, про які пише Дубінянський? Можна, звичайно, написати про конфуціанську етику, чого нема в Африці. Але конфуціанську етика вторинна по відношенню до держави і культури народу. Так, чорна Африка на момент колонізації мала істотний цивілізаційний розрив з колонізаторами. Але Африка Північна, ісламська, такого великого розриву не мала. В усякому разі, він був не більший, ніж в китайців та корейців.

Але є інший чинник, за яким «тигри»  разюче відрізняються від Африки та Індонезії, Філіппін, Бангладеш і інших азіатських країн.. «Тигри» - мононаціональні держави. Звісно, що своєю мононаціональністю вони завдячують своїй довгій державницькій традиції, коли національні меншини було асимільовано.  Мононаціональність – для тих, хто в танку, - це відсутність трайбалізму – бича державності в країнах Третього світу.

Але для «азійського чуда» потрібні ще два чинника: авторитарний режим і національна ідея, що консолідує суспільство. В африканців та азіатів з цим все було в порядку, от тільки це все переломлялось через призму трайбалізму.

У Африці та вищеназваних країнах ще до приходу колонізаторів була чудернацька мішанина феодалізму з родоплемінним устроєм. Колонізатори лише законсервували існуючий стан справ. Націй, як таких, не було. Племена розмовляли різними мовами, а кордони колонізатори провели по річкам, меридіанам і паралелям, так що одне плем’я могло бути в складі кількох держав. Під час боротьби за незалежність людей об’єднувала ненависть до колонізаторів, але як тільки незалежність була здобута, згадалися старі образи. Реально новоявлені диктатори могли опертися тільки на своїх одноплемінників, а це в кращому разі кілька відсотків населення. Однак, великого вибору нема і за лояльність одноплемінників доводиться закривати очі на корупцію. А корупція, як іржа залізо, точить державний механізм. В результаті невеличка групка людей наживається на відсталості своїх співвітчизників.

Численні військові перевороти тимчасово випускали пар у суспільстві, найбільших корупціонерів розстрілювали, але принципово ситуацію змінити не могли, оскільки з трайбалізмом нічого поробити не могли. А це значить, що розширити соціальну базу режиму неможливо.

З часом і в Африці асиміляція буде нарощувати оберти. Нація, за однією з теорій, виникає внаслідок збільшення комунікації. Але на заваді цьому стоїть неписьменність, відсутність в багатьох районах радіо і телебачення. Однак, час працює на націю.

Ще одним африканським феноменом є наявність, наприклад, в Алжирі, місцевого аналогу наших «донбасівців». Справа в тому, що стан арабської мови в Алжирі дуже нагадує стан української в Україні. Наприклад, в містах більшість населення говорить французькою. Мовна диферентація не сприяє швидкій національній консолідації.

Як бачимо, одна проблема породжує іншу. Трайбалізм з одного боку сприяє поширенню корупції, а з іншого,  корупцію не можна побороти внаслідок відсутності нації в державі. Не можна, наприклад, створити партію, що виражатиме загальнонаціональні інтереси, тобто інтереси всіх жителів країни.

Ну а нам що з того? В нас трайбалізму, в африканському розумінні цього слова, не існує. Правда, з приходом до влади ПР, розставлення «донбасівців» на всі ключові посади в державі і є трайбалізм в чистому вигляді. Наслідок також чисто африканський: Ющенко здавався  президентом Західної України, а Янукович є президентом тільки Східної.

Дубінянський закінчує свою статтю констатацією відставання України від передових країн світу. І між рядків читається ліберальний призив «Братія, возлюбім друг-друга!» Але «братія», ми це знаємо, не возлюблять одне-одного.

Чим все це закінчиться? Сподіваюсь, що диктатурою, на зразок Південної Кореї. Бо якщо ні, то буде, як у Африці. Звісно, до диктатора Янукович не доріс і не доросте. Потрібен не просто диктатор, а такий, як Чан Кайші, що спирався на масову партію Гоміндан і на  національну ідеологію. Але поки будуть Табачники і йому подібні, цього не станеться.

«Африканський сценарій» матиме українську специфіку. По-перше в нас немає племен, а є тільки українці та російські креоли, т.з. «російськомовні». По-друге, в нас, порівняно з Африкою, високий рівень урбанізації, рівень освіти та масової комунікації. Це значить, що партизани будуть міські (федаїни) і будуть вони боротись терористичними методами проти існуючого креольського режиму і проти самих креолів, як національної меншини.

«Світова закуліса» нічого з цим поробити не може, як не можуть нічого поробити з ірландською ІРА чи баскською ЕТА. Але в нас буде класичний випадок національно-визвольної війни. То ж існуюча влада змушена буде під тиском отієї «за куліси» піти на переговори, а, зрештою, і на капітуляцію. За умови збереження життя і деякої власності деяким представникам еліти. Але ті події будуть, якщо будуть, років через 10-15, коли політику визначатиме інше, не совкове, покоління.