Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

А в мене світло і вікно наростіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають швидко, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,

Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув залека листа

І кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук…

Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів —

Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

***

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість, —

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини — гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо — до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря — тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове… І до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти…

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі — зимні чи ворожі —

І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде — чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти — дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

***

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст — зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким, рухливим пальцям

Торкатись інших рук і квітів весняних,

Любов — лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино! В повітря квіт дерев!

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

***

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби,

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Несуть за скарби, що господар кинув,

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє привид.

Так часом хтось, у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі,

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить…

Перед вікном шумлять, шумлять тополі

І захід сонця — мов кривава рана,

І на столі розкрита книжка Пана,

Що, може, не повернеться ніколи.

***

І знов з’єднались в одну оману, —

О дивне танго, — і сум, і пристрасть;

Пливу на хвилях твого туману,

Згубила керму, спалила пристань.

І б’ється серце, і гнеться тіло

В твоїм повільнім і п’янім вирі;

Блакитне сонце мені світило,

А буде чорне, а може й сіре!

Чекає прірва на кожнім схилі,

Та сум і пристрасть манять, мов п’яну,

Пливти все далі, віддавшись хвилі, —

Зрадливе танґо, — твого туману.

Та потім вранці, під перший промінь,

Мені не пристрасть туманна сниться —

Зоріє ясно в чаду і втомі,

О світла ніжність, твоя криниця.