Безгрішні не плачуть, бо вони - щасливі...
17-04-2009 10:12
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
Безгрішні не плачуть, бо вони щасливі... Я ж – грішниця, тому проливаю океани сліз: за себе, за тебе, за нас...
У мене на серці найважчий гріх – убивство. Так, я вбивала сотні разів: себе в тобі, тебе в собі....Душила, топила, спалювала на вогнищі, підливала до вина отрути, різала ножем, підвішувала мотузкою до дерева... Зусилля не були намарними – таки вдалося: я вбила себе в тобі... Тебе в собі – не змогла...
Ти дихаєш у мені навіть тоді, коли бракує кисню, не тонеш в океані сліз, не гориш у вогні почуттів, ти не можеш отруїтись отрутою, бо дія не поширюється на тебе... А над ножем і мотузкою взагалі насміхаєшся – ти нічого не боїшся. Тому й не змогла тебе вбити у собі... Я ношу тебе у своєму серці, як згорточок спогадів: хороших і дуже злих... Затяжкий тягар, але позбутись його нереально!
Іду вулицею, вдаряюсь об замерзлі грудочки брудного снігу, милуюсь його незайманістю на дахах будинків... На зустріч двоє – він і вона... Крокують поруч, мовчать. Так було і у нас – початок кінця – познайомившись, багато говорили, з часом вже й не мали що сказати один одному – мовчали, віддалялися, поглинаючи тишу, копирсаючись кожен у власних думках.
Ти не завойовував моєї любові, не виборював її, не змагався за неї... Я прийшла в твої відкриті обіми і віддалась без бою – щиро, надіючись на взаємність... Ти бавився мною, як безсердечною лялечкою, говорив, що «все так і має бути, ненагружай себе», а я і не перечила тобі. Ти пропадав днями, тижнями і забороняв тебе шукати, і я підкорялася. Ти недозволив стати музою твого серця і я не просилася... Я була покірною лялечкою: хочеш – піднімай вгору руки, бажаєш – смикай за волосся або взагалі – заховай до інших, старих лялечок. У скриню своїх спогадів.
Самотність нищить мене дедалі сильніше. Щодня вдивляюсь у чужі обличчя, шукаючи тебе. Я не живу, а марю тобою.
Рахую дні до нашої зустрічі, навіть не знаючи чи вона колись ще відбудеться. Один день розлуки зводить мене з розуму. Я безсила перед собою.
Я боролася за наше щастя до останнього. Не вберегла. Ти скоро житимеш своїм життям. Забувши про мене зовсім.
Думала, усе минеться з часом, ти схаменешся і сприйматимеш мене як рівну собі, але твоя зверхність була непохитною. Несвідомо ти вивищував свою геніальність, вважаючи себе справедливим на сто відсотків і не бажав змінюватись. І не було кінця болю, і я страждала, очікуючи на твою з'яву чи дзвінок, і тривало життя, в якому ми існували окремо. Ти не захотів розплющити очі та впустити мене у своє серце, тому я вбила рештки себе в тобі – у твоїх очах, словах, вчинках та потаємних фантазіях. Я зрозуміла, що зайва, що мені немає місця!
Я плачу за нами колишніми на декілька життів наперед...Я плачу, щоб ти ніколи не знав солоного присмаку сліз і став безгрішним, а отже – щасливим........нехай хоч один із нас буде завжди щасливим...
А можливо ти ніколи по-справжньому мене не кохав. Хоча, ні. Кохав! Кожного самотнього вечора наодинці з собою, я згадую твої теплі слова, у тисячу разів тепліші за промінчик сонця слова: «Дівчинкою моя золотоволоса, я ніколи тебе не покину». Згадуючи ці слова, моє серце стискається до болю, а мрія почути їх ще хоч раз, не дає спокою.
Зрештою мені просто подобається жити минулим. Дозволь бути твоїм маленьким янголятком. Щоб хоч у темряві ночі приходити до тебе, бути поряд у снах...
Ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлось місця у дійсності
йому не знайшлось справжнього тепла..
(с)
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
Безгрішні не плачуть, бо вони щасливі... Я ж – грішниця, тому проливаю океани сліз: за себе, за тебе, за нас...
У мене на серці найважчий гріх – убивство. Так, я вбивала сотні разів: себе в тобі, тебе в собі....Душила, топила, спалювала на вогнищі, підливала до вина отрути, різала ножем, підвішувала мотузкою до дерева... Зусилля не були намарними – таки вдалося: я вбила себе в тобі... Тебе в собі – не змогла...
Ти дихаєш у мені навіть тоді, коли бракує кисню, не тонеш в океані сліз, не гориш у вогні почуттів, ти не можеш отруїтись отрутою, бо дія не поширюється на тебе... А над ножем і мотузкою взагалі насміхаєшся – ти нічого не боїшся. Тому й не змогла тебе вбити у собі... Я ношу тебе у своєму серці, як згорточок спогадів: хороших і дуже злих... Затяжкий тягар, але позбутись його нереально!
Іду вулицею, вдаряюсь об замерзлі грудочки брудного снігу, милуюсь його незайманістю на дахах будинків... На зустріч двоє – він і вона... Крокують поруч, мовчать. Так було і у нас – початок кінця – познайомившись, багато говорили, з часом вже й не мали що сказати один одному – мовчали, віддалялися, поглинаючи тишу, копирсаючись кожен у власних думках.
Ти не завойовував моєї любові, не виборював її, не змагався за неї... Я прийшла в твої відкриті обіми і віддалась без бою – щиро, надіючись на взаємність... Ти бавився мною, як безсердечною лялечкою, говорив, що «все так і має бути, ненагружай себе», а я і не перечила тобі. Ти пропадав днями, тижнями і забороняв тебе шукати, і я підкорялася. Ти недозволив стати музою твого серця і я не просилася... Я була покірною лялечкою: хочеш – піднімай вгору руки, бажаєш – смикай за волосся або взагалі – заховай до інших, старих лялечок. У скриню своїх спогадів.
Самотність нищить мене дедалі сильніше. Щодня вдивляюсь у чужі обличчя, шукаючи тебе. Я не живу, а марю тобою.
Рахую дні до нашої зустрічі, навіть не знаючи чи вона колись ще відбудеться. Один день розлуки зводить мене з розуму. Я безсила перед собою.
Я боролася за наше щастя до останнього. Не вберегла. Ти скоро житимеш своїм життям. Забувши про мене зовсім.
Думала, усе минеться з часом, ти схаменешся і сприйматимеш мене як рівну собі, але твоя зверхність була непохитною. Несвідомо ти вивищував свою геніальність, вважаючи себе справедливим на сто відсотків і не бажав змінюватись. І не було кінця болю, і я страждала, очікуючи на твою з'яву чи дзвінок, і тривало життя, в якому ми існували окремо. Ти не захотів розплющити очі та впустити мене у своє серце, тому я вбила рештки себе в тобі – у твоїх очах, словах, вчинках та потаємних фантазіях. Я зрозуміла, що зайва, що мені немає місця!
Я плачу за нами колишніми на декілька життів наперед...Я плачу, щоб ти ніколи не знав солоного присмаку сліз і став безгрішним, а отже – щасливим........нехай хоч один із нас буде завжди щасливим...
А можливо ти ніколи по-справжньому мене не кохав. Хоча, ні. Кохав! Кожного самотнього вечора наодинці з собою, я згадую твої теплі слова, у тисячу разів тепліші за промінчик сонця слова: «Дівчинкою моя золотоволоса, я ніколи тебе не покину». Згадуючи ці слова, моє серце стискається до болю, а мрія почути їх ще хоч раз, не дає спокою.
Зрештою мені просто подобається жити минулим. Дозволь бути твоїм маленьким янголятком. Щоб хоч у темряві ночі приходити до тебе, бути поряд у снах...
Ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлось місця у дійсності
йому не знайшлось справжнього тепла..
(с)
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник Безгрішні не плачуть, бо вони - щасливі... | пирсинг_в_сердце - .. Подаруй тепло своїх долонь... |
Лента друзей пирсинг_в_сердце
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»