Краплини дощу одна за одною падають на вогку землю, немов змивають весь бруд і переживання з моєї душі. Вони заповнюють цю пустоту, яка утворилась в серці, в розумі, в думках... На душі відразу становиться так легко. А дощова вода стікає по повіках, щоках, губах , зриваючись з підборіддя стрімко опускається додолу.
Люблю дивитися на дощ, на літній дощ... А зараз на дворі зима. Учора, ще все було вкрите білою периною снігу, а сьогодні все розтануло.
Дивлюся в дзеркало, дивлюся в свої очі і нерозумі, що в них. На перший погляд там лише пустота, адже незвично бачити ці очі без відбиття в них тебе. Та якщо заглянути в них глибше видно певну радість, незалежність, звіриний інстинкт. Дзеркало - це світ душі, світ в який іноді страшно заглядати, адже нас лякає реальність, не та що нас оточує, а та, яка існує насправді, незалежно , хочемо ми цього, чи ні.
Коли розлучаєшся з людиною, стає не поважно, що у тебе з ним було: симпатія, любов, звичка. Просто боляче, тому що з серця, з голови, з думок зникає він, а зовсім недавно був поруч і міг тримати тебе за руку.
І я стою змокла до ниточки, з чистим листком в руках. Нове життя - життя з нуля...
Усміхнулась, і сонце у відповідь засяяло яскравіше.
Ну що ж, реклама закінчилась,
а тепер починається справжнє життя.
