Цілуй мене,
Цілуй мене палко!
Неначе ця ніч
Має бути остання.
І знов
Цілуй мене,
Цілуй мене палко!
Ніби з останнім цілунком
Втрачаєш любов!

Я хочу з тобою
Завжди бути поруч

І віїв твоїх мати тінь,
Та ми приречені
І вже на завтра
Між нами сягне далечінь!

Так цілуй мене,
Цілуй мене палко!
Неначе ця ніч
Має бути остання.
І знов
Цілуй мене,
Цілуй мене палко!
Ніби з останнім цілунком
Втрачаєш любов.

BESAME MUCHO
L y M: Consuelo Velazques

Besame, besame mucho
Como si fuera esta la noche
la ultima vez

Besame, besame mucho
que tengo miedo a perderte
perderte despues

Quiero tenerte muy cerca
mirarme en tus ojos
verte junto a mi
Piensa que tal vez manana
yo ya estare lejos
muy lejos de aqui

Besame, besame mucho
Como si fuera esta la noche
la ultima vez

Besame, besame mucho
que tengo miedo a perderte
perderte despues

Besame, besame mucho...

Палко цілуй



Палко цілуй, люба дівчино,

Так наче ніч ця востаннє

настала для нас

Палко цілуй, люба дівчино,

Дуже ж бо швидко спливатиме

любощів час.



Дай пригорнуть тебе

До мого серця

Заглянуть у очі твої.

Бо відчуваю,

що доля закине

В далекі-далекі краї…

Тож цілуй мене не раз і не два,

Зацілуй, як це було давно.

Як давно це було!

Такого, люба моя, я ніколи не відчував

С тої давньої давнини….

Вона стояла в самому кутку клубу, притулившись до обшарпаної колони, і поїдала його зеленими очима. А він ніяк не міг дочекатися, коли ж його замінить гітарист-напарник.
Пуровськ — північне містечко на піску. Його розписали дюжина доріг, шини і гусениці. Його продувають вітри, наскрізь. Його поодинокі будівлі вимиті дощами, відшліфовані піщинками, які несуть ті ж вітри. Тут працюють до сьомого поту. Зашибають довгі рублі. Вечорами дуріють від втоми та нудьги. Хлопці чубляться. Дівчата переходять з рук в руки. Собак цінують і продають місцевим. Ті роблять з них їжу.
Але сьогодні були танці. Дівчата особливо трясли грудями, стегнами, головами в ритм, і тремтіли від захоплення. Пахло сирим одягом, потом, перегаром, парфумами і звіринцем.
Вона чекала.
Нарешті він зійшов зі сцени. Закурив.
За вікнами лізли хмари, просто по соснах. Від самого океану тягнули вони суцільну чорноту. І сипали дощами.
— Даруйте, — почув він, — вас можна запросити?
— Чом би й ні. Ось тільки сигарета,— він покрутив нею біля свого обличча. Вогник пострибав по тонких губах, висвітив носа з горбинкою і, відбившись в чорноті циганських очей, відлетів під двері, — я готовий!
— Ви так співаєте! — вона поклала руки йому на плечі.
— Що, погано?
— Навпаки. І граєте класно! — вона дивилася під ноги, підлаштовуючись до незвичайного кроку, — я ніяк не потраплю. Що ми танцюємо?
— Пасадобль.
— Щось латиноамериканське?
— Частково. — промовив він, — Просто повільну його доріжку. Подобається?
— Цікаво, — розгубилася вона, — А я вчуся на ін`язі. Іспанська мова. І звуть, як іспанку, — Марія.
— А мене — Сашко. Давай на "ти".
— Гаразд!
Він опустив свої руки нижче. Притис сильніше. І її руки потекли по його кістлявих плечах до ліктів, потім на його груди. Потім на них, на вузькі, що пахли милом, її долоні, лягло її русяве волосся. І розстелилося віялом. Від них йшов дурман. І серце його колихнулося і вдарило кров'ю в голову.
— Я так втомлююся від цього дощу, — тихо мовила вона,— І цей холод... Навіть гірше ніж у нас, в Пітері. Хочеться у ванну. Теплу, аж гарячу. А потім — кава...
— І трохи коньяку, — він притиснув її ще сильніше.
— Точно. Так, трішечки коньяку.
— А потім? — він відсунув її від себе.
— А потім, — вона крутнула головою. Волосся заходило крилами. Направо. Вліво, — потім — будь-що!

У незасклені вікна уривався вітер. Зовні дрібно шумів дощ. Небо тепер зрослося із землею, в суцільній чорноті. В будинку було холодно. Від сирої ще штукатурки тягло гниллю. Але Марія пахла вітром.
Вона віддавалася дико. На дверях, які вони вдвох зняли з петель. Її білі груди горіли під його пальцями і цілунками. Вона втискала його голову в себе: в груди, в живіт, в шию. Їй заважали джинси, зняті поспіхом, тільки з однієї ноги.
…Потім горіли головешки на шматку жерсті. І пахло паленою хвоєю. Вони сиділи в кутку.
— А де ти взяв коньяк? — голос її тремтів.
— Украв.
— Чесно?
— Крадуть завжди чесно, — всміхнувся він, — ми розвантажували вагон.
— Ти часто крадеш?
— Ні. Пий!
Вона випила залпом. Майже півкружки.
—Ого! Це в Пітері так-то п'ють? — смикнув він її за накинуту куртку.
— Ні, але мені закортіло.
— А дивися, як в Харкові можуть. — він налив по самі вінця.
— А тобі не стане погано? — примружилися її очі.
— Стане. Якщо ти не поцілуєш мене. — І він випив в п'ять ковтків. І вона вп`ялася в його терпкі губи. Повалила на спину.
— Я тебе з'їм, — прошепотіла вона ...

…Дощ вщух і стало тихо.
— Ти знаеш,— мовила вона, — в мене є хлопець. Там, — вона махнула рукою в бік вікна, — в Пітері. Але він — каліка. Я познайомилася з ним у студентській кав'ярні. Бачу, підрулює на інвалідному візку просто до мене й каже: „Красунечко, ходімо ввечорі потанцюємо!” На що він сподівався? Втім, він сподобався мені.
— Ти, напевне, його пожаліла?
— Ні, — вона підвелася, — я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.
— Та, нічого, кажи далі.
— Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було йому важко. Я ж бо не якась… Щоправда мене вдарила думка: „Дурепа, він же сидить у візку!” Але я поглянула в його очі. Вони були блакитні, чисті. Він усміхався мені, щиро. І сам факт, що він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.
— Танці?
— Так, — посміхнулася вона, пустивши дрібні зморшки в кутках очей, — він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Та опісля травми, друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди. Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж іще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди... Мої батьки не допомогають нам. Вони відступилися й від мене. Сподіваються, що я отямлюся й покину його. А я, мабуть, його люблю. Щоправда, мені приходиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях. — Вона знову усміхнулася, — вибач.
— Та нічого вже...
— Навчи мене пасадобль танцювати, — вона застібала курточку. Білою плямою красувався значок " За відмінне навчання", у вигляді розкритої книги. — Тільки навчи по-справжньому. Я ж — відмінниця!
— Бачу.
—Навчи, а! Будь ласка! Я приїду, й утну. Хай всі заздрять.
— Іншим разом.
— Ні. Зараз. Я відпрацюю...— вона опустила голову і тихо засміялася, — аби ти тільки знав, як мені добре.

…І він показував їй хитромудрі повороти і доріжки далекого танцю. Розповідав про символи матадора, бика та плаща. Про те, що й сам танок цей походить від фієсти. Про те, що подібними рухами починають гру зі смертю. Муркочучи і посвистуючи, він наставляв її. І вона була здібним учнем.
— Жодного зайвого руху! — він відтворював складні па, — Тут, як в бою биків, слід передбачати послідовність дій. Адже саме вони ведуть до наперед визначеної розв`язки. Танок — то не просто безглузді викрутаси.
Її обличчя було серйозним та зосередженим. Вона помітно стомлювалася, але їй усе вдавалося.
— Послухай, — вона сперлася спиною об стіну. Підклала руки під поясницю, і її груди ще дужче напружили кофтинку, — а чому ми не п'яні?
— Тому, що хтось ненаситний пристрастями. — Він узяв її на руки. Вона була легка і податлива. — Зараз вип'ємо. Залишки.
— Залишки завжди солодкі, — випалила вона, — ах, якби вони були бездонні. — Уявляєш, — дивилася в його очі, — яким прекрасним буде це місто... Років через десять. Коли все в ньому вишикують, заасфальтують доріжки і у клубі перестануть палити... І чудово, що в цьому є і моя часточка. Тільки я дуже втомилася. Від цих нудних дощів, ненаситних комарів і їжі з алюмінієвих мисок... Побудьмо тут. Поки не догорять головешки.
Він закурив, випускаючи дим кільцями.
— Можна і я спробую?— вона протягнула руку, ніби за милостинею.
— Спробувати треба все.
Вона закашлялася, зморщивши обличчя.
— А ти не затягуйся. Просто бери дим у рот. Потримай і видихни. Так палять сигари. Ти ж іспанка.
— Так, з Санкт-Петербурга, — вона потягнулася, здійнявши руки вгору.
І заспівала:
" Besame, besame mucho
como si fuere esta noche ultima vez..."
Її напівдитячий голос тремтів, старанно виводячи мелодію. І та пливла порожньою кімнатою, наштовхуючись на голі рівні стіни. І поверталася легким, ледве вловимим відлунням. І в голосі дівчини, здавалося йому, було все ним почуте від неї, все ним пережите з нею. І її ласки і її сповідь. Було в тій пісні саме життя.
„Слова цієї коханки, — думав він, — проростають крізь моє мовчання. Тому, що виросли з її серця. Разрослися в її душі, від вдоволення чи від чесної розради. Слова ті вимовили її вуста. Тому так тихо”.
І він мовчав. Не хотів злякати ті слова. Адже тоді замовкне вона. І куди зникнуть ті слова, які він іще не почув?
„Усі, — міркував він, — хто зараз десь там, за стінами, навкруги нас нас — глухі. Вони оплутані сіткою інших слів. Вони — в заростях мирських. Вони, напевно, говорят про те, що бачать. Моя коханка — про те, чого немає”.
— Красива пісня, — сказав він дослухавши її, — навчи й мене.
— А ти повторюй за мною. " Besame, besame mucho como si fuere esta noche ultima vez..." Це означає: Цілуй мене міцно і багато, ніби це остання ніч... Besame, besame mucho...
Вони ще довго співали. Хоча коньяк давно скінчився.


Через день його бригада від`їжджала. Пізно вночі вони спалили дерев'яні скелети наметів, і туалет, і кухню. І заграва довго виднілася, відкидаючи тіні на обличчя паліїв.
На станції чекали потяга. Грав акордеоніст і сурмач.
Він співав пісню.
" Besame, besame mucho
como si fuere esta noche ultima vez..."

Йому ставало сумно. Надривніше дзвеніли струни його гітари. Він дивився в небо. Там тяглися хмари, свинцеві. Здавалося, їм нема ні кінця, ні краю. Ще мить — і вперіщить дощ. І литиме, литиме, литиме.
Поодинокі сосни, вздовж залізниці вже стемніли, похиливши віти. Й залізо колії блищало, мов льодова дорога в безодню. Вона тяглась з півдня на північ. Гублячись десь там, за обрієм, біля самого льодяного океану. Долаючи все під собою: пагорби, схили, балки, ліси, річки, болота. Десь там губилось усе: і добре й погане. І він знав, що й сам він колись загубиться. І ніхто про нього не згадає. І нікому не буде діла до його гри на гітарі, до його пасодоблю, й до його „бесаме мучо”.
Він грав механічно, вгамовючи себе, стимуючи свої сльози...
До нього підсіла кароока, з припухлими губами брюнетка. Від неї пашіло перегаром і давно не митим тілом. Волосся її зкуйовдилося. Светр під горло кошлатився. Куртка блищала затяганим брудом. Вона почала підспівувати, видаючи пальцями звуки костаньет. Їй підморгували сурмач і аккордионист.
Коли підійшов потяг, вона запитала:
— Можна я поїду з тобою?
— Запросто, — відповів він, і брязнув гітарою об лавку так, що тріски її полетіли фейєрверком, а струни ще довго звучали, рвучись за інерцією.

Весною почуття загострюються й багатьох людей охоплює радісне передчуття чогось нового. Від цього недалеко до закоханості – недарма ж весну вважають часом кохання. А пристрасть нерідко допомагає створювати шедеври, що органічно входять у повсякденне життя й залишаються в історії, як найяскравіші свідчення своєї епохи. Про деякі перлини музичної творчості, відомі багатьом, і поговоримо. Тип паче, що навколо них нуртує чимало легенд, але і справжня історія їхнього створення не менш драматична.

«Бесаме мучо» написала нецілована дівчина

Розпочнемо з пісні, назва якої з 2009 року стала офіційним символом міста Мехіко. Більшість українців знають цю назву мовою оригіналу: «Бесаме мучо». І саме ці іспанські слова стали синонімом пристрасті, гарячої жаги. Й не дивно, адже означають «Цілуй мене багато». Написані вони давно, на самому початку 1940-х років. І з’явилися як назва однієї з найбільш популярних пісень ХХ століття. Досить сказати, що «Бесаме мучо» є найбільш записуваним пісенним шлягером сучасного світу – сотні мільйонів записів на різних носіях, понад 700 виконавців – співаків та оркестрів. Серед них були Луї Армстронг та Елла Фітцжеральд, Френк Сінатра та Елвіс Преслі. З «Бесаме мучо» розпочинали свою музичну кар’єру славетні Бітлз. Пісня входить до репертуару й нашої землячки Софії Ротару.

Поява цього шедевру породила декілька красивих легенд. Люди подейкували, що «Бесаме мучо» написала бідна дівчина-сирота, і ця пісня – єдина, створена нею. Мовляв, гонорари за виконання твору збагатили авторку і дали їй можливість прожити заможне й цікаве життя. А народжена пісня буцімто завдяки заочній закоханості бідної юнки у супер-популярного американського кіноактора Грегорі Пека. Дещо у легенді відповідає дійсності: авторка пісні й насправді сирота, й пісенний шедевр дійсно приніс їй чималі гроші. А з актором вона була знайома особисто.

І все ж, послухавши легенду, звернемося до фактів – вони не менш цікаві. Слова і музику пісні написала шістнадцятирічна Консуело Веласкес Торрес, мексиканка за походженням. Точна дата її народження невідома (красиві жінки вміють приховувати таку таємницю), але народилася вона у невеликому місті Сапотлан ель Гранде, і походила з роду знаменитого художника Дієго Веласкеса (1599-1660 рр.), придворного живописця іспанських королів. На самому початку життя Консуело пережила страшну трагедію, проте невдовзі доля виявилася ласкавою до дитини.

У ранньому дитинстві вона втратила батьків, але її вихованням зайнялися люблячі дядечка і тітонька. Вони побачили у дівчинки непересічний музичний талант і доклали чимало зусиль, щоби його розвинути. Маля вже в чотири роки грало на піаніно, і цей інструмент став улюбленим на все життя. Дитинство і юність Консуело проходили в провінційному місті Гвадалахарі, де діяла досить пристойна музична школа. Саме туди дбайливі опікуни віддали її навчатися по класу фортепіано. Директор школи також намагався якомога більше розвинути здібності учениці. А коли його запросили до столиці очолити престижну музичну школу, то він взяв із собою і Консуело. Отримавши добру освіту, вона мала право викладати музику вже у віці п’ятнадцяти років! Підкреслимо: всі дати життя Консуело Веласкес є досить умовними – адже дослідники вважають, що вона народилася у проміжку між 1916 і 1924 роками. У будь-якому випадку музичну кар’єру розпочала досить рано й відразу – успішно.

Музичне життя Мехіко у 30-ті роки було цікавим і різноманітним. Консуело поринула у нього з головою. Особливе враження на неї справив оперний театр. З його репертуаром молоденька музикантка знайомилася регулярно. Під впливом опери «Гойєска» іспанського композитора Енріке Гранадоса вона написала пісню, що починалася словами «Бесаме мучо». В одному з інтерв’ю Консуело Веласкес згодом сказала, що на момент появи пісні вона ще не цілувалася жодного разу. Можна вважати цей шедевр є породженням не самого кохання, а лише його передчуттям. Вихована у суворому католицькому дусі, дівчина відзначалася великою скромністю і стриманістю. Будучи справжньою красунею, вона довго не звертала уваги на залицяльників, повністю віддаючись музиці.

Спраглі світла і розради

А 1944 року «Бесаме мучо» пролунала на хіт-параді в Нью-Йорку і відразу підкорила публіку. Зал шаленів. Мелодія пісні співпала з якимись внутрішніми ритмами сотень мільйонів людей, що населяли тогочасний світ. До крайньої межі втомлених жахами Другої світової війни, спраглих чогось світлого й прекрасного. Таку розраду дала пісня, сповнена передчуттям чудових змін, насамперед – великого кохання і палкої пристрасті.

Американці прагнули побачити ту, що створила пісенний шедевр. А коли вона з’явилася перед публікою, то справила неймовірне враження. Це було ідеальне втілення дівочої краси і цноти. Особливо вражали очі Консуело, які світилися високою духовністю і любов’ю до людей. Молода мексиканка відразу стала улюбленицею мільйонів. Американці намагалися виконати будь-яке її бажання. А дівчині хотілося побачити Голівуд, тож її відразу туди й повезли. Сам Волт Дісней знайомив її з процесом кіновиробництва, показував багато з того, що приховано від сторонніх очей.

У кінофабриці мрій Консуело познайомили з тодішнім світовим красенем № 1, актором Грегорі Пеком. Від нього шаленіли жінки усьому світі. На мексиканочку він також подіяв магічно. Але спілкування з красунчиком швидко зруйнувало ідеалізований образ, що виник спочатку. Людьми вони виявилися дуже різними і Консуело не знайшла в акторові нічого, що могло би її привабити як людину. Проте знайомство цих двох особистостей породило легенду про взаємне кохання і навіть те, що екранний образ Грегорі Пека навіяв дівчині ідею «Бесаме мучо».

Жіноча доля Консуело склалася дуже щасливо. Вона вийшла заміж за мексиканця Маріано Рибера, пристрасно закоханого в неї. Двоє їхніх синів стали художниками. А сама Консуело Веласкес писала музику, виступала на сцені як відома піаністка. Її обрали головою спілки мексиканських композиторів, була вона і депутатом мексиканського парламенту. Маючи незаперечний авторитет у музичному світі, у 70-х роках приїхала до Москви як член журі Міжнародного конкурсу ім. П. І. Чайковського. При знайомстві з московським музичним життям пережила справжнє потрясіння. Під час одного з концертів почула виконання свого найвідомішого твору, оголошеного зі сцени, як «кубинська народна пісня». Мало того, співав «Бесаме мучо» Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю Радянської армії ім. Александрова у ритмі маршу. Авторка ледь не зомліла.

А найкращим виконанням вона вважала те, що колись почула у Венеції. На площі Св. Марка, осяяній променями призахідного сонця, сотня італійських скрипалів грала безсмертну мелодію. Консуело Веласкес не змогла стримати сльози… Їй довелося відчути таке щастя, яке у цьому житті випадає дуже небагатьом. Один з мексиканських художників дав графічний образ «Бесаме мучо»: поцілунок на земній кулі – сама Консуело сказала, що вона змогла поцілувати всю Землю. Такою й залишиться у пам’яті землян ця жінка, котра проживши вісімдесят років, відійшла у вічність 2005 року.

«Нічко цікавая…» Одарки Романів

Значно суворішою доля виявилася до українки Одарки Романів, яка залишила нам іншу чудову пісню. На жаль, українці дуже часто не знають ні своїх шедеврів, ні тих, хто створив перлини нашої музичної скарбниці. Вперше почувши пісню «Нічко цікавая, нічко лукавая», більшість людей відчуває – вони зустрілися зі справжнім естетичним явищем. Це не просто пісня, це особливий твір, який вражає до глибин душі. З ним також пов’язані легенди, породжені нестачею правдивої інформації. Ця пісня декілька разів майже забувалася, а потім народжувалася знову.

Останнє її народження припало на сучасність і супроводжується красивою легендою. Розповідають, що написала її дівчина, медсестра УПА, і виконували її українські підпільниці, які у складних умовах воювали за волю України. Мовляв, співали «Нічку цікавую» у лісі, біля партизанського вогнища. Так, співали. Але з’явилася вона в інших умовах і в іншу епоху.

Авторкою пісні була Одарка Романів (вона ж – Дар’я Романова), уродженка села Сальне Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Там, у березні 1853 року в інтелігентній родині з’явилася на світ дівчинка, якій судилося прожити непросте, але сповнене творчості життя. Деякий час вона мешкала у Москві, там навчалася музиці й співу. Повернувшись на батьківщину, спілкувалася з родинами Косачів, Старицьких, Лисенків. Приятелювала з Марією Заньковецькою. Писала вірші й музику, збирала та обробляла фольклор. Серед її віршів був один, написаний під враженням першого, нещасливого кохання. Маючи вже 34 роки, вона відправила вірш Іванові Франку, і той вніс декілька стилістичних правок. А Миколі Лисенку наспівала мелодію до вірша, і великий український композитор обробив цю музику. Так народилася пісня «Нічко цікавая, нічко лукавая».

Її почали співати, проте великої популярності спочатку не здобула. Пісня не входила до репертуару найвідоміших співаків, а у народі вважалася просто однією з багатьох українських пісень про кохання. Сама ж Одарка Романів з 1907 року мешкала у Києві, потім переїхала до київського передмістя Китаєва. Її твори час від часу друкувалися: на її вірш «Де ти?» М.В. Лисенко написав мелодію і ця пісня стала досить популярною серед українців. Але ім’я поетеси за її життя не було широко відомим. Грандіозні історичні події 1917-1921 рр. для багатьох тогочасних творців культури виявилися трагічними. Одарка Романів стояла поза політикою, та й їй нелегко доводилося у повсякденному житті. У квітні 1922 року її життя згасло, і пам’ять про талановиту українку була майже втрачено.

Для нової радянської епохи потрібні були бравурні марші, а лірична «Нічка цікавая» зовсім не вписувалася у репертуар будівників соціалізму. Але на Волині, загарбаній Польщею, пісня жила. Друге життя вона отримала в роки війни. Крім трагізму нещасливого кохання тодішня повстанська молодь побачила в ній тугу за спокійним, мирним життям. А нинішнє покоління відчуває у цій пісні й ностальгію за чистими почуттями та чудовою, незайманою природою. Кожне покоління бачить у геніальному творі своє. Тому пісня живе й ще довго буде жити.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук