Знаєш, взагалі-то я сиділа в одному дивному літературному кафе, коли захотіла щось написати тобі. До речі, я неправильно тримаю ручку.
Давай вип'ємо кави?
Я розповім тобі про своє "нове життя". У ньому так мало вільного часу... Я справді починаю боятися за те, що можу залишити щось важливе у минулому. Уявляєш собі, перші декілька днів я навіть губилася у часі.
Знаєш мою звичку створювати собі проблеми і закохуватися в нереальне та нереальних (ось, наприклад, зараз в одного з поетів)? А мої 36 годин у добі? Все це залишиться.
Тут читають Ліну Костенко. Я люблю її. І Стуса, як не дивно. Треба перечитати.
Ще кави?
- "... Жінки втомились бути не прекрасними..."
Здається, сьогодні я знову довго не зможу заснути (так-так, і знову це "невідомо, навіщо трапляються такі ночі" ©)
Ось, чого я не розумію: навіщо мені усі ці книги, зустрічі, подорожі, концерти...? Я щось шукаю, якусь відповідь на питання, якого не можу сформулювати. Але я знайду.
Ні, ти не думай. Я щаслива. Дійсно щаслива. Просто настрій такий. Буває. Особливо восени.
Я терпіти не можу каву і не знаю, кому це все пишу.
Хто ти?