У баби Шури з армією теплі стосунки. У війську були сини, служив племінник і онуки. Батько з війни повернувся героєм. Баба Шура розчепірює долоню: "П'ять ранєній мав мій тато!"
Років зо 30 вона живе навпроти військового містечка на проспекті Перемоги в Києві. Останні 10 — сама. Зранку відсуває на кухні фіранку й стирчить у вікні.
Із п'ятого поверху видно все: як шикуються на плацу, як марширують до їдальні, як вояки метуть доріжки і білять паркан. З інших розваг — лише телевізор.
— Щось війська розслабилися, — зітхає баба Шура. — Солдатики, як горобці, худі-невеличкі.
У лютому сусіди виходили на проспект блокувати частину. Боялися, щоб військові не рушили на Майдан.
Опісля баба Шура доповідала:
— Командир обіцяв, що будуть на місці. А я йому кажу: дивись, не обманюй, бо я все бачу. Ти в мене тутово! — грозила кістлявим кулачком.
Фіранку на кухні вже не затуляє. Про всі переміщення військ оперативно інформує сусідок:
— Цілий автобус кудись поїхав, усі в камуфляжі. А потім фура зелена в'їхала. 2 години була на території. А потім приїхали дрова. Ще розгружають.
З березня баба Шура має тривогу.
— Ох, буде війна!
Каже, вартовий на воротях натягнув каску і взяв автомат. На асфальтовану доріжку викотили БТР. Він дивиться бабі Шурі просто у кухонне вікно.
— Як думаєш — жахнуть по нас? — тицяє пальцем у небо. Натякає на авіабомби й російську загрозу. І сама ж відповідає: — Не посміють. Що, зря ми біля військ живемо?
Шепоче утаємничено:
— Сьогодні знову на заданіє поїхали. О 6.04, як часи. Три танки — оці, без дула. Може, на стрільби? Будуть нас захищати. А я зранку 5 гривень на армію відправила, а зараз піду, пиріжків їм напечу. З картоплею і м'ясом.
І за годину в під'їзді пахне пиріжками.