Підбіг до неї незнайомець. Не сказав ні слова, лише посміхнувся так, що не можна було нічого відповісти. Вона тоді ще подумала, що такої посмішки не бачила ні разу в житті. Але він мовчав і дивився на неї. Лише розкрив свою помаранчеву парасолю та накрив Лілю.
Так, цю дівчину звали Ліля. Лілія, але її ніхто ніколи так не називав, окрім жіночки в паспортному відділенні. Ніхто і ніколи не задумувався над глибиною її імені, а якщо й задумувалися, то залишали свої думки при собі. Боячись змінити буденність, а Лілія так хотіла це змінити. Але сама боялася, адже дивилася на світ через вже сформульовану призму „сірої мишки”.
Вона зробила спробу позбутися хлопця, і відштовхнула його парасольку, не вронивши ні слова. Хлопець – брюнет з розбурханим та мокрим волоссям – закрив та поклав парасольку собі на коліна, сів поряд з нею в її ж позу та дивився прямо. В її очах грало непорозуміння, вона продовжувала мовчати, наче підтримуючи його дивну гру. Їй це подобалося, але вона ще цього не розуміла. Розгублено глянула на його профіль – він дивився на неї скоса. Раптово підхопився, схопив її за руку та потягнув вздовж алеї парку. Ліля не мала сили від несподіванки сперечатися та просто побігла з ним. Вона чомусь довіряла йому. Невідоме та дивне почуття, але таке захоплююче – довіра до людини, яку бачиш вперше та не чула жодного слова з його уст. Але вона лише посміхалася та мовчала. В такт йому. До її душі через його дотик потрапило щось нове, про що вона ще не здогадувалася. Вона вирішила просто піддатися цьому відчуттю. Так вони пробігли через увесь парк, а коли вже стояли біля дороги він поглянув на її усмішку, поцілував у щоку та втік, не промовивши ні слова. Вона не побігла за ним. Навіщо? Вона просто стояла. А дощ закінчився, на небі вже ледь-ледь виглядало сонечко. Дивна усмішка не сходила з обличчя. Простоявши так декілька хвилин вона пішла додому, забувши про всі проблеми...
Далі буде...
[600x413]