Сьогодні зранку відчула монотонність того, що мене оточує. Знову одне і теж. Ця рутина, яка затягнула мене в свої обійми, і з якої ніяк не виплутатися. Вона мене окутала якоюсь невидимою сіттю, схопила своїми павучими лапами і ніяк не хоче відпустити... А можливо то я не хочу вирватись і покірно чекаю коли мене відкине щасливим випадком в сторону... Один і той маршрут, ті ж самі люди мене оточують, той самий краєвид за моїм вікном. Але все якесь чорно-біле, чи то тому, що я забула як виглядає кольрове життя, чи то можливо тому, що за вікном зима...Незнаю...Кожен день одні повтори, чи то можливо звичка потрохи вписується у розпорядок мого життя...Згадала фільм "День сурка" і стало страшно, дуже страшно, я не хочу прожити все життя у повторі, просто не хочу...Підійшла до вікна...Постаралася скинути той весь груз відчуттів, щоб струхнути з очей, якийсь невидимий занавіс, що не дозволяв мені подивитися на цей світ кольорово...
Я подивилася на краєвид за вікном і побачила ще один колір мого життя...Ні не червоний, бо там забагато агресії та якогось тваринного почуття...І він не рожевий, бо в моєму кольорі кольорі відсутня гламурність з її штучними почуттями... Цей колір дзеркально чистий, як морозне повітря в сонячний день, беззвучний, як падаючий сніг, він невидимий для неозброєного ока, його можна побачити тільки тоді, коли дивишся серцем... Він такий пянкий як ранкова кава. Такий світлий, як зимовий ранок, і такий насичений, як ніч проведена без сну...
І я розумію, що це не просто колір - це палітра мого життя....
[700x525]