Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вiннi-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручностi) неквапливо прогулювався лiсом, мугикаючи собi пiд нiс нову пiсеньку. Вiн з радiстю наспiвував цю пiсеньку, яку склав лише нинiшнього ранку, поки робив перед дзеркалом свої щоденнi атлетичнi вправи. Рiч у тiм, що Пух дуже хотiв схуднути, стати атлетом i тому вiн вельми старанно робив ранкову гiмнастику. Вiн спинався на кiнчики пальцiв, випростувався як тiльки мiг i заодно спiвав так:
Тара-тара-тара-ра!
А далi, коли вiн нахилявся, силкуючись дотягтися переднiми лапками до польцiв нiг, то cпiвав так:
Тара-тара…
Ох, мамонько!
Трам-пам-па!
Ой мамусю-татусю!
Бу-бу!
Отак i склалася пiсенька. Тож пiсля снiданку Вiннi-Пух все накручував i накручував її у своїй головi, аж поки вивчив напам’ять. Тепер вiн знав її геть усю вiд першого аж до останього рядка. Слова в цiй пiсеньцi були приблизно такi:
Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тiрлiм-па-па!
Тiрлi-мiрлi-тiрлi-лi,
Трам-пам-пам,
Тiрлiм-пi-пi!
Так от, мугичучи собi пiд нiс цю пiсеньку, Вiннi безжурно чимчикував лiсовою стежиною та i думав…
__________________
Нет, клава не приспособлена. Не могу больше. Ах, знал бы казахский — озолотился бы. Потом попробую про Людину-кажана (Бэтмана) и Людину-павука (Спайдермена).