МЕТЕЛИК

Присвячується Кирилові Азархіну

     Метелики. Барвисті ніжні метелики. Їхні крильця строкаті та яскраві, мов шматочки веселки. Або гарячі, як світанкові промені. Або чисті, як перший сніг. Або темні, як лагідний оксамит. Візерунки на цих тонких крильцях — таємні письмена самої Природи.
     Чарівні метелики. Від них майже немає тіні. Вони сідають на пелюстки квіток і за мить, легко тріпнувши крильцями, зникають. Тануть дрібненькими цяточками у п’янкому розмаїтті літа.
     Метелики летять до світла. В золотаве мереживо сонячного проміння, в примхливу ніжність квіткових пелюсток, на яких світанковими зорями виблискує роса. В сяйво високого ясного неба.
     Ефемерні, тендітні, ніжні метелики… Лише у нестримній симфонії літа оживають вони, щоб так швидко згаснути. Маленька іскорка у безмежному обширі Вічності.
     Метелики… це мрії. Фантастичні, нереально прекрасні мрії, які так легко злітають у височінь. Але іноді такий метелик, що боїться ледь помітного подиху вітру, відважно сідає прямо на твою долоню — мрія здійснюється. Стається диво. І помічаєш, що метелик — цей витончений дарунок Природи — усміхається тобі з долоні. Найвища гармонія Всесвіту: Метелик і Людина усміхаються одне одному.