Ось знову я телефоную не в влучний момент. А нетреба було цього робити. Я відчувала, що не треба. Просто зараз відчуваєш себе ще більш самотнім. І ніхто в цьому не винен. Просто зараз такий момент. Самотність… бути непомітним, коли все навколо замальоване у сірий колір, і виникає страх не перед смертю чи невідомим, а бути одним на цім світі, ти просиш допомоги, ти шукаєш розраду. Але ніхто не відкликається, почуття порожнечі. Самотність. Вона завжди наздоганятиме тебе, біжи…біжи і не озирайся, куди очі дивляться, постійно в думках повторюєш собі... я сильна, я переможу. Самотність геть від мене! У мене є рідні, яким я потрібна, у мене є друзі, які за мною прийдуть, але вони також від когось тікають, у мене є мрія, яку я здійснити хочу, всього лише мрія, але яка далека, далека і нездійснена.
Я хочу крикнути, та ні ніхто мене не почує, в'язниця минулого життя, я хочу в інший світ. Чуєте мене, я знову, хочу почати все спочатку, хочу забути відчуття самотності. Але як?