[466x699]
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.

— Куди ж це ви, мамо?! — сполохано кинулись діти.
— Куди ж ви, бабусю? — онуки біжать до воріт.
— Та я ж недалечко… де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти… А ви вже без мене ростіть.

— Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

— Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,—
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою — злетіли у вись рушники.
«Лишайтесь щасливі»,— і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.